До історії революційного народництва в Україні

Іван Майстренко


maistrenko

Михайло Петрович Драгоманов став справжнім «батьком» радикальних українських партій. У женевській еміграції він займав приблизно таке ж місце, як і Петро Лавров у Парижі. Хоча Драгоманов на початку своєї діяльності був закордонним представником аполітичної українофільської «Громади», вже в першій половині 1880-х років він почав активно виступати за створення незалежної української революційної партії, що викликало справжній острах серед ліберальних українофілів, які більш за все побоювалися репресій з боку уряду Олександра ІІІ. За свідченням Дмитра Антоновича, голос Драгоманова «більше лякав, ніж приваблював». Тим не менш, саме зі створених під впливом ідей Драгоманова «драгоманівських гуртків» студентської молоді і почалося існування українського соціалістичного руху.

Перший серйозний вплив ідей Драгоманова став явним у Галичині, де у 1890 році було засновано народницьку за своєю програмою Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Через рік після смерті Драгоманова, у 1896 році, її керівництво урочисто визнало вплив його ідей на партію.

Однак уже в 1890-і роки всередині Радикальної партії було утворено групу «молодих», що перебувала під ідейним впливом соціал-демократії (марксистської). Її лідер, Юліян Бачинський, став автором відомого твору «Ukraina irredenta» (Львів, 1895 рік), в якому ідея незалежності України обґрунтовувалася на базі тенденцій економічного розвитку у Східній Європі.

Виникнення РУРП сприяло політичному оформленню поглядів українських радикалів – членів «драгоманівських гуртків» на Наддніпрянщині. Так, у 1893-1894 роках студентська «Громада» Києва, очолювана молодим поетом та студентом-філософом Іваном Стешенком, відійшла від культурництва громадівців та оголосила себе частиною політичного радикального руху.

У цей же час, під впливом активного промислового розвитку в Україні починають поширюватися ідеї марксизму. Одним із його предтеч в Україні став Микола Зібер, професор Київського університету та особистий друг Драгоманова. Вплив марксизму в Україні можна оцінити вже з того, що з 5 марксистських груп, представлених на І з’їзді РСДРП в Мінську (1898), 3 діяли на території України, хоч і вважали себе «російськими».

Особливо цікавою в цьому контексті є марксистська група І. Стешенка та Лесі Українки (остання була племінницею Драгоманова), що видала в 1897 році брошуру «Михайло Петрович Драгоманов», присвячену марксистському аналізу ідей Драгоманова. На думку авторів, сильною стороною драгоманівських ідей було його звернення до проблем селянства, слабкістю – його уявлення про останнє як про однорідну революційну масу. Основним висновком брошури було те, що український революційний рух має існувати у вигляді окремої національної політичної сили.
Вищезазначені процеси сприяли початку формування першої радикальної політичної партії на під російській Україні. Нею стала Революційна українська партія (РУП), що була заснована в Харкові 11 лютого 1900 року.

РУП (яка з грудня 1905 року носила назву УСДРП, після відколу від партії групи, що утворила Українську соціал-демократичну спілку) була провідною політичною силою України на початку ХХ століття. Багато її ідей вплинули на подальшу еволюцію українських революційно-соціалістичних партій, у тому числі й боротьбистів.

«Проект програми РУП», опублікований у 1903 році, проголошував, що «РУП розділяє засадничі принципи, цілі та тактику міжнародної соціал-демократії». Проект програми чітко визначав соціальні вимоги партії, а в національному питанні передбачав досягнення автономії з окремим органом законодавчої влади як практичну мінімальну вимогу партії. Таку ж половинчасту позиції зайняла після 1905 року у УСДРП.

Дебати з питання про доцільність існування окремої української соціал-демократичної партії призвели до розколу РУП на її конгресі у грудні 1904 року. Одна з партійних фракцій, очолювана Мар’яном Меленевським (партійний псевдонім – Басок) почала переговори з РСДРП стосовно можливого злиття обох партій, у той час як інша частина РУП, очолювана Миколою Поршем, виступила за визнання необхідності незалежності України основним принципом національної політики партії. На думку групи Меленевського, таке положення ізолювало б РУП від російських соціал-демократів та Бунду. 12 січня 1905 року, ще до завершення дискусії, група Меленевського виступила з меморандумом, у якому більшість РУП оголошувалася «буржуазними радикалами». Прийнявши назву «Української соціал-демократичної спілки», прихильники Меленевського виступили за створення «централізованої пролетарської партії для всієї Росії» та за вступ до складу РСДРП «на засадах автономії». Статут «Спілки» у складі РСДРП пізніше визначив її як «частину РСДРП, що має за мету організації україномовного пролетаріату».

До 1905 року революційне народництво на Україні перебувало в занепаді, будучи витіснене на задній план марксистськими партіями. Однак після Революції 1905-1907 років народницькі ідеї переживають відродження, що спричинилося до утворення УПСР як партії революційного селянства у 1917 році.

Характерною рисою УПСР була її ідеологічна неоднорідність, викликана впливом марксистських та ліберальних концепцій на думку основних теоретиків партії, зокрема Миколи Залізняка. Досить пізнє формування партії не дозволило їй розвинути тривкі ідеологічні або організаційні структури.

Перші згадки про політичні групи українських есерів пов’язані з розколом у РУП (1904-1905). За спогадами найбільш відомого з керівників історичної УПСР, Микити Шаповала, він брав участь у спробі створення організації соціалістів-революціонерів ще у 1903 році. Остаточно на есерівські позиції М. Шаповал перейшов у 1906-1907 роках, перебуваючи в ув’язненні за участь у «Комітеті захисту України», що організовував атаки на пам’ятники, що вшановували російське панування над Україною. Саме у тюрмі М. Шаповал прочитав «Землю та волю» відомого російського народника С. Лазарєва, і вже у 1909 році він був «готовий боротися за революційне народництво».

На думку Аркадія Животка, іншого провідного діяча УПСР, перші ознаки діяльності українських есерів можна датувати 1903-1904 роками, коли окремі активісти РУП, що вийшли з партії, почали формувати гуртки українських соціалістів-революціонерів. Однак лише в 1906 році ці гуртки набули якоїсь організованої форми. За даними поліцейських джерел, що їх наводить Животко, у 1907 році одна з таких груп провела організаційний з’їзд «Української соціалістичної революційної партії». Згідно з маніфестом іншої з таких груп (серпень 1911 року), у 1906 році утворилося дві есерівські протопартії: «Українська партія соціалістів-революціонерів» та «Українська народна оборона» (УНО), причому остання діяла скоріше як бойова організація першої. У 1907 році УНО офіційно влилася до «УПСР», утворивши «Партію українських соціалістів-революціонерів»., у програмі якої містилися вимоги «землі та волі», «свободи народам» і «вільної України». Однак, за свідченнями іншого лідера УПСР, Павла Христюка, до Революції 1917 року всі ці групи мали лише побіжний вплив на події, а єдиної УПСР ще не існувало.

За свідченнями М. Шаповала, в Києві в період 1905-1907 років діяв гурток українських есерів на чолі з Сергієм Єфремовим та Миколою Залізняком, що прагнув стати основою для майбутньої партії. Після поразки Революції М. Залізняк створив закордонну групу українських есерів. На Полтавщині у 1903-1904 роках існувала група українських есерів на чолі з Олександром Мицюком, яка займалася в основному аграрним терором, а у 1907 році подібна група була створена Володимиром Чеховським у Чернігівській губернії. Незадовго до початку Першої світової війни у Києві діяла активна група революційних народників, до складу якої входили М. Шаповал, Товкачевський, Богацький та Євшан, що зосереджувалася навколо журналу «Українська хата» (1909-1914). Основним змістом діяльності цієї групи була критика «буржуазного народництва» та просування ідей політичного, культурного та економічного «максималізму». Подібні групи українських есерів було також створено у Харкові, Москві та Петрограді під час Першої світової війни.

Животко та Христюк згадують про існування іншої київської групи есерів, яка у 1913 році почала видавати нелегальний журнал «Боротьба». Завдяки фінансовій допомозі групи українських есерів у Москві, видання цього журналу продовжувалося до 1 травня 1915 року. Редактором «Боротьби» був Микола Ковалевський, а членами редакційної ради – А. Полонський, С. Єфремов, Левко Ковалів (майбутній член боротьбистського ЦК), В. Прокопович, А. Нікольский та поет Олександр Олесь. Відсутність даних про узгоджену діяльність групи, що об’єдналася навколо «Української хати», та тої, яка видавала «Боротьбу», дозволяє зробити висновок, що внутрішні протиріччя були характерні для українських есерів уже в той час.

М. Ковалевський зробив першу спробу викласти програму майбутньої УПСР. У січні 1916 року вона була видана під назвою «Проекту партійної програми українських соціалістів-революціонерів, схваленого Київською групою українських соціалістів-революціонерів». «Ідеальною» формою правління, на думку автора програми, мав бути «союз вільних національних та територіальних федерацій під управлінням спільного парламенту», але, «враховуючи поточну соціально-політичну ситуацію», програма вимагала лише «скликання Українського установчого сойму, що має затвердити національну та територіальну автономію українського народу». У програмі містилася вимога «націоналізації землі», а у сфері міжнародних відносин партія оголошувалася «частиною тої великої соціалістичної родини – Інтернаціоналу».

Двоє з членів групи «Боротьба» – М. Ковалевський та Л. Ковалів – відвідали нелегальний конгрес українських соціалістичних партій, що був скликаний у Москві в січні 1915 року. Хоча українські есери та есдеки обговорили можливість об’єднання своїх сил в єдину українську соціалістичну політичну партію, з цього питання не було досягнуто жодної згоди. Після конгресу відбулася зустріч українських есерів, на якій були присутні Микола Шрах та Михайло Полоз (ще один майбутній член боротьбистського ЦК). На ній згадувалося про існування ще двох есерівських організацій: у Борисполі та в Новобазані на Полтавщині, які були обидві створені селянином-есером Одинцем (майбутнім боротьбистом).

У період 1915-1916 років невеликі, але активні групи есерів працювали у кооперативах та інших українських організаціях, таких як Юнацька спілка та Український соціалістичний комітет, одним із провідних членів був Андрій Заливчий, що в подальшому став одним із лідерів боротьбизму. До Юнацької спілки, що особливо активно діяла на Полтавщині, увійшли наступні майбутні боротьбисти: Олександр Лісовик, Матена-Богаєвич, Андрій Хвиля, брати Дем’яновські, Віктор Чугай, Минько, Віленберг та Далекий (Іван Майстренко). Майже всі молоді члени УПСР на Полтавщині в подальшому увійшли до лав боротьбистського руху.

За книгою Івана Майстренка “Боротьбизм. Сторінка з історії українського комунізму”.