Новий класовий суб’єкт

Карл Гайнц Рот


rubric_issue_124071

Незважаючи на організаційно-політичні недоліки, новий класовий суб’єкт упродовж двох десятиліть проглядається усе чіткіше. На периферії безземельні і селяни-робітники з честю вийшли з глухого кута поміщицького землеволодіння й економіки самозабезпечення і вимагають від старих і нових панів власного права на життя. Ця нова поведінка вражає всіх, хто приїжджає до них у село й до їхніх помешкань зі сталевих листів у масових поселеннях чи бере участь у їхніх зборах. У боротьбі за землю і воду, гарантований мінімальний заробіток і достатній для існування сімейний дохід, основи нових базисних профспілок і «громадських центрів» часто закладалися жінками. Тут виступи безземельних і сільськогосподарських робітників проти поміщиків, сільських капіталістів і патронів «індустріяльних плантацій» знаходять свій тил. Коли поміщики в Утар-Прадеші спільно з місцевими поліцейськими намагаються придушити страйки з вимогами гарантованої мінімальної зарплати, що проводять представники нижчих каст і ті, хто не належить до каст, убиваючи і ґвалтуючи «некастових» жінок або коли політичні керівної групи Чорної Африки, що юрбою осаджують міжнародні допомогові фонди, відповідають на нову активність знизу «етнічними» громадянськими війнами, їхні варварські дії з> усією ясністю демонструють силу нового периферійного класового суб’єкта. За допомогою інструментів крайнього насильства і приниження периферійні еліти намагаються відновити настрої апатії і покірности в експлуатованих, щоб задушити в зародку соціяльно-революційні вимоги землі і волі, що поширюються.

У багатьох країнах третього світу нова ідентичність соціяльного присвоєння, окрім того, концентрується в індивідуальних бунтах і в колективних повстаннях. З Китаю повідомляють, що багато робітників, яких звільнили нові «орендатори» державних підприємств, фізично нападають на фабричних панів і борються з допомогою страйків і акцій захвату підприємств за свої права. Генеральне командування Сапатистської армії звільнення у своєму проголошенні війни мексиканському урядові називають незаможних «ковалями мексиканської нації». Себе ж називають законними спадкоємцями, що повстали задля відновлення революційного конституційного права, яке по-диктаторськи придушувалося протягом 70 років, й у такий спосіб виправдовують збройну боротьбу за повернення общинного землеволодіння, за будівництво житла, що його гідні люди, за створення елементарного медичного забезпечення і за демократичні свободи. У програмі Національної ради південнокорейських профспілок боротьба за здійснення найелементарніших прав для робітників (забезпечення існування й еґалітарні розміри зарплати, свобода об’єднань, захист від звільнень, 44-годинний робочий тиждень) ведеться і під гаслами проти дискримінації жінок, і за міжнародну солідарність, і, водночас, за відновлення «доброго старого» общинного ладу (культури мінчжунґ) у возз’єднаній Кореї. Окрім цього, у бойовій пісні «чон-но-хьоп» не залишається ні найменшого сумніву в тому, що метою є «панування робітників», а головним засобом його досягнення вважається «загальний страйк». Так на прикладах дотепер найважливіших пунктів кристалізації пролетарського підйому, ми можемо встановити, що у цих країнах переймають соціяльно-революційну парадигму і вона стає масовою. Ця парадигма, з одного боку, спирається на традиційні норми колективізму й общинної власности, а з иншого боку, за своєю метою і політико-організаційними інструментами є повним антагонізмом до нового світового порядку. Новий класовий суб’єкт країн третього світу виражається, отже, на багатьох рівнях, причому походить із ситуацій окремих прошарків (пауперизм, сучасний індустріяльний робітник), але, на відміну від КУТ і КОСАТУ, посилаючись на добрий, старий, «національний» конституційний і общинний лад, висуває еґалітарну, вільну від геґемонії мету, у випадку із Сапатистською армією додатково конкретизує її аж до сучасних індустріяльних робітників і, зрештою, відкривається для інтернаціоналістських рішень (найбільш чітко Сапатистська армія, південнокорейська Національна рада, але також і КОСАТУ, менше за инших – бразильська КУТ). Анонімність виступів часто замаскованих представників (як, наприклад, у сапатистському русі) спричинена не тільки переслідуваннями; це ще раз підкреслює колективний характер цих нових рухів, що свідомо уникають персоналізації, яка притаманна ЗМІ. Соціяльно-революційна самоорганізація незаможних і селян-робітників, що є відповіддю на остаточно деструктивну тенденцію до розширення світової капіталістичної системи в її периферійних і напівпериферійних зонах, здається, найбільше автентично виражає нову ідентичність класового суб’єкта. Однак тенденції дистанціювання від цілісности нової класової структури, що обговорювалися на прикладі Бразилії і Південної Африки, свідчать про найповнішу відкритість подальшого розвитку.

Але й у метрополіях новий класовий суб’єкт аж ніяк не був просто соломиною, що ненадовго спалахнула в бунтах 60-70-х рр., а потім безсило згоріла. Він знаково виявив себе у легендарному італійському молодіжному русі 1977-1978 р., й остаточно визначив свою ідентичність – ідентичність борця. Коли ФАТ у цей період найняв на роботу 10 тисяч активістів «пролетарських раундів», вони відмовилися прирівнювати своє життя і наявний час до товару. Технологія й організація роботи на великих фабриках були і залишалися для них ворогами. Вони висували еґалітарні вимоги щодо зарплат, прагнули, з одного боку, завоювати неформальний суверенітет над часом усередині фабрики, а з иншого – зберегти можливості індивідуального вибору між самообумовленою діяльністю і капіталізацією, що надає їхній праці вартости. Звідси випливав абсентеїзм (тобто відхилення від дотримання правил гри), що відповідав їхнім індивідуальним потребам, які, все ж, вписувалися у колективну суб’єктивність пролетарських «спільнот». Водночас вони категорично відкидали методи винагороди за працю на підставі продуктивности і кваліфікації, які традиційним робітничим рухом вважалися «справедливими», так як ці методи атомізують спільноту.

Цей розрив з парадигмою продуктивізму (тобто культу виробництва і продуктивности як основної мети існування, а також культу праці, що створює вартість), що характерна і для соціял-комуністичної культури праці, непомітно поширився впродовж 80-х рр. на весь робітничий клас метрополій, аж до трьох мільйонів висококваліфікованих японських робітників, які кинули виклик тойотизму в самому серці його зародження, оскільки вважали своє самодостатнє життя важливішим за поневолення до аж 55-річного віку цією системою інтеґрації.< Раніше в Европі новий класовий суб’єкт блокував як технологічно визначені «стратегії гуманізації», так і пов’язані з ними концепції гнучкої автоматизації. І коли французький уряд у березні 1994 р. своїм законом про «З1Р» спробував скасувати систему гарантій робочих місць і відтворення на рівні всього суспільства, активісти відповіли на загальнонаціональній масовій демонстрації 25 березня листівкою. У ній, добре усвідомлюючи ситуацію з безробіттям і масовим зубожінням, вони підтвердили вірність ідеї ліквідації виснажливого гарування і вітали енергію, що приносить задоволення, самовизначену діяльність майстрів-аматорів і комп’ютерників. Загалом підприємці і політики «стали настільки ж марні і шкідливі, як і відчужена праця». Новий класовий суб’єкт з усією очевидністю дотепер зберіг незмінною свою ідентичність, що бореться, незважаючи на всі удари і сумніви щодо самоорганізації.

З цією фундаментальною відмовою від механізму підпорядкування і створення вартости новий класовий суб’єкт, однак давно уже вийшов за межі сфери великих підприємств, які йому поставили постфордистські стратеги своїми «відкриттями» капіталу і поширився на структури всього суспільства. При цьому він найрізноманітнішими способами намагався застосувати здобутий на фабриках досвід відмови від праці у бік «…вимог, що стосуються змісту власної виробничої діяльности й автономії» (Серджо Болонья). Відповіді і моделі розв’язання залишалися настільки ж різноманітними, як і примус, що змушував знову і знову погоджуватися на якомога прийнятніші умови праці і зарплати, на тимчасове відчуження власної робочої і життєвої сили заради створення капіталу. Одні чергували захищене соціяльними гарантіями безробіття, субсидовані робочі місця в тих чи тих нішах і більш високу кваліфікацію. Инші шукали роботу на деякий час, а потім вирушали в екзотичні мандрівки. Треті приймали соціяльний статус «самостійних робітників», з накопичень і премій здобували власні засоби виробництва і починали експериментувати на договірній основі з перспективним вирівнюванням самовизначеної діяльности. Автономні системи, що виникали у цей спосіб, ротації між найманою, безоплатною, висококваліфікованою працею і самовизначеною діяльністю, захищена соціяльними гарантіями, вперто обстоювалися й обстоюються дотепер. Було висунуто і пропагувалося навіть своє власне «кейнсіянство знизу» (кампанія у ФРН за гарантовані мінімальні достатні для життя виплати для усіх), для того, щоб втримати ці альтернативні сфери праці і життя, і мати державну гарантію прибутку напротивагу зростанню прекаризації трудових відносин. На відміну від цих «лобі» з безробітних «альтернативістів» і працівників соціяльної сфери, що незабаром зіткнулися з власними межами, ініціятиви молодіжних центрів і сквотерів (загарбників порожніх будинків) знову і знову реалізовувалися разом. Вони намагаються спільно здешевити свої потреби в умовах повсякденної соціяльної реальности і завзято захищати свої життєві простори від їх перетворення у товар для спекулянтів землею.

Згодом капітал і б’юрократія соціяльної держави стали більш жорстко переслідувати новий класовий суб’єкт із його відхиленням від відчуженої праці і прагненням до самовизначення; в останні роки вони планомірно його оточували. На фабричному рівні з’явилися менеджери з двозначними ініціятивами групової праці, щоб привласнити її духовні здібності за допомогою трохи більшої розмаїтости праці і трохи меншої єрархії. Із суверенного розпорядження часом за умови тимчасових заробітків на користь інтересів сімейного виробництва у жінок виросла гігантська і розколота панорама негарантованих трудових відносин. «Самостійні робітники» закінчили свій шлях у заснованих на надексплуатації структурах «витискачів поту» мереж підприємств із великою кількістю зовнішніх фірм та системами субконтрактників. Соціяльні виплати й допомоги з безробіття усе більше скорочувалися, субсидовані ніші робочих місць було взято під контроль, а ініціятиви на користь гарантованого мінімального прибутку для усіх відкинуті аж до кампанії проти зростання структур «воркферу». У результаті залишилися тільки середні покоління працівників, люди, які громадилися навколо своїх альтернативних проєктів, люди як із високою кваліфікацією, так і марґіналізовані низько кваліфіковані молоді люди, безробітні і ті, що отримують соціяльну допомогу від держави, люди, що розгубили ілюзії і не знають, що робити далі.>.. Як наслідок, у країнах метрополій, що дотепер процвітали, час варіянтів відмов й обходу, що практикувалися в маленьких «неформальних» групах і, так званих, альтернативних рухах, добігає кінця. І це саме тому, що вони протягом більш ніж 20 років культивували дійсну антагоністичну класову свідомість проти вимог капіталістичного процесу одержання прибутку, сьогодні і класові суб’єкти в метрополіях повинні витримати іспит. Як і соціяльно-революційні рухи на периферії й у країнах третього світу, вони можуть лише просунути боротьбу на новий – вищий рівень самоорганізації або ж повинні будуть остаточно скоритися.

Глава №6 з книги “Повернення пролетаріату”
Переклала Оксана Дащаківська