Пабло Неруда і затоплена наречена

Олександр Хоменко


Пабло Неруда

23 вересня 1973-го помер найбільший поет Латинської Америки.

Залишався тільки єдиний шлях: іти в Аргентину че6рез Анди – “стежкою контрабандистів”. Так, це було смертельно небезпечно, і керівництво чилійської Компартії спочатку намагалося знайти якийсь інший варіант (наприклад, вивести поета на пароплаві через Вальпараїсо), проте поліція була надто пильною. А далі залишатися в Чилі йому було неможливо.

Президента Гонсалеса Віделу, дрімучого антикомуніста, зацикленого на ідеї про те, що незабаром почнеться нова світова війна, яку обов’язково виграє США, можна було звинуватити в чому завгодно, тільки не в непослідовності. Заборонивши компартію, він домігся через суд зняття з Неруди сенатської недоторканості, і генеральний прокурор видав ордер на його арешт.

Неруда і троє його провідників вимушені були йти, фактично, неходженими хащами, прорубуючи собі дорогу мачете. Під час однієї з переправ через гірську річку, поет ледве не втопився. Нарешті вони дісталися до умовного місця. Це був притон контрабандистів – злодіїв і конокрадів, людей, котрі спритно тримали в руках револьвер і ніж. Сидячи біля багаття, Неруда почав оповідати їм дивовижні історії, і настільки зворушив їх, що вони не взяли з нього та його супутників грошей за їжу та притулок.

Значно пізніше, і 1971-му, отримуючи Нобелівську премію з літератури, Неруда згадає про той перехід через Анди. Він скаже, що то була метафора самого життя, і на цій дорозі він знайшов усе необхідне для поезії. Може, тому, що, як казав Лорка, поезія Неруди ближча до “крові серця”, а не до чорнил.

Богема і землі Арауканії

Його справжнє ім’я було Нефталі Рікардо Рейсе Басуальто. Пабло Неруда – псевдо, яким 16-літній юнак підписав свій перший друкований вірш і яке пізніше стало його офіційним найманням. Він народився в маленькому містечку Парраль, у центральній частині Чилі, але ще в дитинстві його батько переїхав на південь, в Темуко. Це була Арауканія, фактично новоприєднана до країни територія, на якій впродовж багатьох століть індіанці-араукани вели війну проти іспанців. Той терен називався “фронтера”, тобто кордон, і аби вирушити туди, потрібно було мати неабияку сміливість. Бо араукани були підкорені військовою силою, але дух їх не був зламаний, і кожного дня можна було очікувати на новий спалах повстання. Неруда завжди з гордістю згадуватиме, що його духовний світ сформувався саме під цим небом, серед дивовижної краси південноамериканських пралісів, небачених тварин і велетенських жуків, на яких хлопець міг їздити верхи, не завдавши їм жодної шкоди…

Потім було Сантьяго, університетське життя, навчання на відділенні французької мови педагогічного інституту. І політика, у нуртуючий вир якої Неруда занурюється з головою. Бурхливі чилійські 20-ті – час пошуків і альтернатив, час радикалізму суспільного і поетичного. Неруда в цей час зближується з анархістами, дописує до їхніх журналів, бере участь у студентських демонстраціях. “Мені огидні буржуа й до вподоби життя людей неспокійних, які носять у собі почуття невдоволення. І не надто важливо – митці вони чи бандити”, – декларує він власний “ляпас суспільному смакові”. Світоглядні переконання визначають і триб життя. Неруда – типовий представник богеми: худющий, завжди голодний, у кишенях якого свище вітер. В одній з поезій він порівнює себе з “вістрям чорної шпаги”, а в листі до сестри з іронічним сумом зауважує, що поки що не може позбутися звички їсти кожного дня.

І разом з тим – уже першими своїми віршами він стає в ряд найвизначніших поетів країни. Друкована 1924 року поетична збірка Неруди “Дванадцять любовних віршів і одна пісня розпачу”, сповнена витонченого еротизму і філігранної чуттєвості, здобувається на запаморочливий успіх. Фактично, вона стала настільною книгою для всіх закоханих, своєрідною іспаномовною “Піснею пісень”. І той юнак, який освічувався своїй дівчині читаними по пам’яті віршами Неруди, міг бути майже певен, що почує у відповідь сподіване: “Так”.

Всезагальна пісня

Поезія приносила багато слави, але мало матеріального достатку. Аби хоч якось вибитися із злиднів, Неруда вступає на дипломатичну службу, працює консулом у далеких країнах Азії: Бірмі, Цейлоні, Японії, Індії. Написана в тамтешніх широтах збірка “Перебування на землі” закріпила за ним статус своєрідного гуру латиноамериканского декадансу. Його поезія відлякувала й вабила своїми моторошними глибинами, де образи перепліталися, мов ліани в тропічному лісі, і гостро відчувалися отруйні випари південних морів.

Перелом стався в Іспанії. 1934-го його призначають консулом в Барселону, а потім – у Мадрид. На його очах розгортається громадянська війна, франкісти вбивають його друга Гарсіа Лорку. Неруда робить свій остаточний вибір на користь лівих, зближується з комуністами, пише присвячену іспанським республіканцям збірку “Іспанія в серці”.

40-ві – певно, найбільша вершина Неруди-поета. І Неруди-політика також. У липні 1945-го він вступає в Комуністичну партію Чилі, робітники селітрових копалень обирають його сенатором. Однак у 1947-му новообраний президент Гонсалес Відела забороняє КПЧ, і поет переходить на нелегальне становище. Газети рясніли заголовками: “Особи, котрі нададуть допомогу в пошуках Неруди, отримають грошову винагороду”. Проте сотні людей беруть участь у переховуванні поета, ведучи його “від дверей до дверей, від серця до серця”, допоки поетові не пощастило досягти Аргентини. Саме в цей час він написав найвизначніший твір свого життя і латиноамериканської літератури загалом – “Всезагальну пісню”, поему-симфонію про долю континенту від доколумбових часів до сучасності. ЇЇ нелегально поширювали в Чілі комуністи, а ілюстрації до неї зробили Сікейрос і Рівера. Згодом фрагменти з “Всезагальної пісні” Неруда начитав на платівку, і її слухання стало для інтелігентних чилійців своєрідним ритуальним дійством.

До речі, це була улюблена поетична книга Че Гевари. У болівійській сельві, передчуваючи власну загибель, він власноруч підкреслив там один рядок, присвячений Болівару: “Нестримний полководцю, тендітне тіло твоє випромінює в простір металеве світло”. Че так само був тендітний. Як і Болівар. І як Неруда – у молодості.

Зірка і смерть у чилійських декораціях

У зрілому ж віці він роздобрішав. Взагалі, “класичний” Пабло Неруда, канонізований на обкладинках його поетичних книг – це поважний товстун, така собі “священна корова”, Зевс-олімпієць поетичного царства. Він любив і вмів бути першим – у поезії і в побуті. У його знаменитому будинку в селищі Ісла-Негра на узбережжі Тихого океану за обіднім столом збиралася величезна кількість людей, яких господар частував їжею і власною поезією. Багато хто просто жив там місяцями. А ще він любив вино і добрі жарти, любив переодягатися сам і перевдягати своїх друзів, любив облаштовувати весілля і маскаради, страшенно не терплячи пафосу – цієї улюбленої зброї циніків. Колекціонував книги, мушлі, старі шарманки, час від часу даруючи колекції різним громадським інституціям. Проте нехай якою гучною не була б його слава, Неруда зберігав стійкий імунітет до “зіркової хвороби”. Наприклад, на президентських виборах 1970-го беззастережно зняв свою кандидатуру на користь спільного претендента від лівих – Сальвадора Альєнде.

1971-го, у час його перебування послом Чилі в Парижі, він дізнається, що став Нобелівським лауреатом. Поет вважав надто банальним просто повідомити друзям цю новину і знайшов для цього своєрідний спосіб: він запросив їх, і тому числі й Маркеса, до себе на сніданок, а коли всі сиділи за столом, по вулиці побігли хлопчаки, вигукуючи заголовки газет: “Нобелівська премія Пабло Неруді”.

Ця новина стала чи не останньою доброю в його житті. Далі почалася тяжка хвороба. Неруда повернувся до Чилі, де в той час повним ходом іде підготовка військового перевороту, який мав повалити уряд Альєнде. Він ще встиг зробити один з останніх своїх резонансних політичних жестів – написати поему “Заклик до розправи з Ніксоном і хвала чилійській революції”. У ній Нобелівський лауреат закликає… вбити чинного натоді президента США. До речі, з Ніксоном таки трапилась неприємність: його, щоправда, не вбили, але з посади з ганьбою змістили. Тоді Неруда написав у “Нью-Йорк таймс”: “Не можу сказати, що я бажаю американцям по 365 уотергетів на рік. Але якщо вони постараються, то отримають їх”. А сам Неруда лише на два тижні пережив свого президента.

У своїй “Всезагальній пісні” він писав, звертаючись до континенту:

Древня Америко, затоплена наречена,

також твої пальці,

вийшовши з пралісу аж до високої порожнечі богів,

під весільними корогвами світла й обряду,

перемішані з громом бубнів і зброї.

Усе життя Пабло Неруда шукав її, затопленої нареченої, сліди – у верхів’ях загубленого міста інків Мачу-Пікчу, у барвах індіанського килима, у каменях Чилі. На зламі тисячоліть він сам став одним з напівстертих написів, епічний “розгін” якого ніяк не втискується в медіакартинку. Напевно, це на щастя.