Боснія: прояви люті

Славой Жижек


8d1ac9c3932f4d2b2472747e4e3c3e671

На цей раз люди зрозуміли, що ховала їхня влада за палкими націоналістичними розмовами.

Минулого тижня у Боснії та Герцоговині палали міста. Не дивно, що боснійці вибухнули гнівом. Безробіття високе, згідно із деякою статистикою – 44% або 27,5%, якщо врахувати тіньову економіку. Мирна угода, яка поклала кінець Боснійській війні у 1995 році залишила країну із населенням у 3,8 мільйони із складним, витратним та неефективним управлінням.

Післявоєнна відбудова дала великий поштовх для розвитку економіки, але зараз це всього лиш спогади. Приватизація старих державних фірм часто була корупційною і (як у місті Тузла) супроводжувалася суперечками щодо розпродажу майна, що призводило до краху компанії.

Все почалося з цієї Тузли, міста, де більшість населення – мусульмани. Потім протести поширилися на столицю, Сараєво, та на Зеніцу, а також Мостар, місто із великою часткою хорватського населення, та на місто Баня-Лука, столицю сербської частини Боснії. Тисячі розлючених протестувальників захопили та підпалили урядові будівлі. Хоча потім ситуація стала спокійнішою, атмосфера високої напруги й далі витає у повітрі.

Події викликали думки про можливі теорії змови (наприклад, що уряд Сербії організував протести, аби скинути керівництво Боснії), але на них можна не звертати уваги, адже зрозуміло: хто б не ховався за протестувальниками, їхній відчай справжній. У цьому випадку хочеться перефразувати відомі слова Мао Цзедуна: “У Боснії хаос, ситуація чудова!”

Чому? Вимоги протестувальників дуже прості: робота як шанс на пристойне життя, кінець корупції – але вони змогли мобілізувати жителів Боснії, країни, яка впродовж останніх десятиліть була синонімом до жахливих етнічних чисток.

До сьогодні єдині масові протести у Боснії та інших постюгославських державах мали лише етнічне або релігійне підґрунтя. У середині 2013 у Хорватії, країні із глибокою економічною кризою, зростаючим безробіттям та всеохоплюючим розчаруванням, було організовано два публічні протести: профспілки хотіли організувати масовий мітинг у підтримку прав робітників, а праві націоналісти розпочали протест проти використання кирилиці на державних установах у містах із сербськими меншинами. Перший захід зібрав кілька сотень людей на площі Заґреба у той час, коли другий мобілізував сотні тисяч так само, як колись мобілізував фанатичний протест проти одностатевих шлюбів.

Не є винятком і Хорватія: від Балканів до Скандинавії, від США до Ізраїлю, від центральної Африки до Індії видніються нові “Темні віки” із запеклими етнічними та релігійними пристрастями, а цінності Просвітництва відходять на задній план. Такі спалахи гніву завжди були сховані у всіх історичних подіях, але тепер їхні нахабні прояви навіть не приховують.

То що ж нам робити? Ліберали, ставши популярними у масовій культурі, кажуть, що коли базові демократичні цінності знаходяться під загрозою етнічного чи релігійного фундаменталізму, ми всі повинні об’єднатися під брендом ліберально-демократичної програми, що пропагує толерантність у культурі; зберегти те, що може бути збережене та відкласти вбік мрії про радикальніші зміни у суспільстві. Наше завдання, за їх словами, чітке: ми повинні обрати між ліберальною свободою та утисками фундаменталістів.

Проте, коли нам переможно задають (цілком риторичне) питання на кшталт “Чи ви хочете, щоб жінок не допускали до публічного життя?” або “Чи ви хочете, щоб кожного, хто критикує релігію, засуджували на смерть?”, сама очевидність відповіді має нас насторожити. Проблема у тому, що спрощений ліберальний універсалізм давним-давно втратив свою невинність. Конфлікт між ліберальною вседозволеністю та фундаменталізмом зрештою несправжній конфлікт – це неправильний цикл двох полюсів, що породжують і припускають один одного.

Те, що сказав Макс Горкгаймер про фашизм та капіталізм у далеких 30х роках (що ті, хто не хочуть критично говорити про капіталізм, мають так само мовчати і про фашизм) треба застосувати і до фундаменталізму: ті, хто не хочуть критично говорити про ліберальну демократію, мають так само мовчати і про релігійний фундаменталізм.

Реагуючи на те, що марксизм називають ісламом ХХ століття, Жан-П’єр Таґієф написав, що іслам перетворився на “марксизм ХХІ століття”, який після падіння комунізму продовжує стояти на засадах антикапіталізму.

Проте, недавні зміни в ісламському фундаменталізмі, можна сказати, підтверджують переконання Вальтера Беньяміна, який колись казав: “кожна поява фашизму є доказом невдалої революції”. Іншими словами виникнення фашизму – це і помилка лівих сил, і одночасно доказ того, що була революційна ситуація, загальне незадоволення, яким ліві сили не змогли скористуватися. Хіба це не підходить під сьогоднішній так званий “ісламо-фашизм”? Хіба поява ісламського радикалізму не співпадає із зникненням в ісламських країнах лівих сил, які підтримували відокремлення церкви від держави?

Зараз, коли Афганістан змальовують як країну, де найсильніше прижився ісламський фундаменталізм, хтось досі пам’ятає, що 40 років тому це була країна, де панівними були ідеї секуляризму, які підтримувала також і комуністична партія, що прийшла до влади без підтримки Радянського Союзу?

Треба розуміти останні події у Боснії, виходячи саме із цих передумов. На одній фотографії, яку надали нам протестувальники, демонстранти махають трьома прапорами один біля одного: Боснії, Сербії та Хорватії, тим самим висловлюючи бажання ігнорувати етнічні розбіжності. Коротко кажучи, ми маємо справу із повстанням проти національних еліт; народ Боснії нарешті зрозумів, хто є їхнім справжнім ворогом: не етнічні групи, а “лідери”, які тільки прикидаються, що охороняють їх від інших. Відчуття, ніби старий та зневажений лозунг тітоїстів про “братерство та дружбу” югославських народів набув нового значення.

Однією із цілей протестувальників була адміністрація ЄС, яка контролює Боснію, примусово підтримує мир між трьома народами та надає значну фінансову допомогу для функціонування держави. Це може здатися дивним, адже мета протестувальників така сама, як і мета Брюсселю: добробут та кінець етнічних конфліктів і корупції. Однак, те, як ЄС успішно керує Боснією, порушує цей баланс: він співпрацює із національними елітами як із привілейованими партнерами, виступає посередником тільки між ними.

Заворушення у Боснії підтверджують, що не можна насправді подолати етнічні проблеми, застосовуючи ліберальні правила, адже протестувальників об’єднали не вони, а радикальна вимога за справедливість. Наступним і найважчим кроком було б організувати протести у новий соціальний рух, який би ігнорував етнічні розбіжності, та організувати подальші протести – чи може хтось уявити собі картину, де розлючені боснійці та серби разом проводять демонстрацію у Сараєво?

Навіть, коли протести поступово втратять свою силу, вони залишать по собі маленький проблиск надії, щось на зразок того, як колись солдати із ворожих армій здружувалися через окопи під час Першої світової війни. Справжні визвольні дії завжди передбачають ігнорування окремих особистостей.