Без класів сьогодні, без правлячого класу завтра

Root & Branch


strike

Це переклад памфлету – аналізу студентського страйку 1970 року, який виник спонтанно, але охопив усю Америку. Його розпочав консілістський рух «Докорінні зміни» (Root and Branch), учасники якого і стали авторами цього памфлету.

Студентські заворушення травня 1970-го суттєво вплинули на розвиток суспільних сил Америки. Дуже важливо зрозуміти, що тоді трапилося, бо якщо таке знову повториться, то десятки тисяч людей знатимуть, як домогтися більшого.

Травневі події були не тільки протестом проти вторгнення у Камбоджу. Воєнні дії в Камбоджі були приводом для мітингу, бо вони втілювали все те, що ненавиділи студенти: право декількох людей при владі вирішувати чиїсь долі; брехню; імперіалізм; расизм; насильство. Звичайно, студенти хотіли захопити єдині доступні для них місця – свої університети, і боротися, якщо треба, застосовуючи силу, з поліцією, Національною гвардією та іншими інструментами державного репресивного апарату, який хотів приборкати їх.

Під час страйку депутат Конгресу сказав, що мусить бути якась група змовників, яка керує діями студентів, бо як інакше можуть сотні тисяч студентів використовувати однакові методи боротьби і висувати однакові основні вимоги у зовсім різних університетах?

Безсумнівно, кожен, хто брав участь у травневих заворушеннях, знає, що не було ніяких змовників чи навіть централізованого лідера; страйк був радше спонтанною і стихійною відповіддю на тодішнє життя Америки, а саме на війну (вторгнення у Камбоджу) та на політичні утиски (суд над членами партії «Чорна Пантера» (The Black Panther Party)). Та все ж характер студентських демонстрацій буде важко зрозуміти не лише тим, хто при владі і переконаний – коли діють народні маси, є змовники; але й тим лівим, які вважають, що тільки при централізованому керівництві може існувати масова боротьба.

Хто був справжнім лідером травневого страйку? То були студенти Єльського університету, які збунтувалися та захопили будівлі університету ще до того, як страйк став національним. То були студенти Кентського університету, які відбили наступ поліції, а потім і наступи Національної гвардії, аж поки ті не вдалися до вбивства. То були десятки тисяч студентів різних університетів, які взяли на себе ініціативу та повстали, повстали проти вторгнення у Камбоджу, проти суду над «Чорною пантерою», проти вбивства у Кентському університеті. Їхнє лідерство створило громадський рух у сто разів більш визначальний, ніж могла створити будь-яка передова партія чи той, хто висуває себе лідером.

Цей студентський страйк зображає спосіб боротьби, який вже не використовували у Сполучених Штатах більше ніж 40 років. Найважливіше те, що він був неконтрольований; не було ніяких лідерів – тобто люди, які страйкували і тримали все під контролем. Звичайно, потім з’явилася адміністрація університетів, самовисувні лідери та їм подібні, щоб відновити контроль над студентами, але фактично протягом тижня студенти колективно контролювали свої дії та свої університети.

На ділі всі організації, які існували до травневих подій, довели свою нездатність ефективно страйкувати і часто насправді тільки гальмували та вносили безлад до загального руху. У місті Нью Хейвен Студентський комітет мобілізації, який контролювали троцькісти, марно намагався змусити студентів припинити закликати до страйку. Цей маленький приклад спростовує припущення, що народні маси мають діяти тільки за наявності авангардних груп, які насправді лише сповільнюють ініціативність мас. На щастя, студенти у Нью Хейвен зрозуміли, що можуть діяти самостійно і продовжували творити і поширювати страйк. Комітет хотів повернути собі втрачене і організувати зустріч у Вашингтоні, щоб координувати страйк у масштабах всієї країни. Але зустріч не відбулася через сварки та марність боротьби, хоч організація й далі хотіла використати події у своїх інтересах.

Національна Асоціація Студентів висунула себе лідером студентського страйку і так її сприйняла більшість преси. Асоціація применшувала всі ті вимоги, які були найважливішими, і змальовувала страйк як простий протест з вимогою ввести мораторій на війну. В той самий час вона намагалася спрямувати заворушення так, як було би це вигідно політичній системі. Робили це з допомогою таких безглуздих вимог, як, до прикладу, заставити депутатів Конгресу сидіти у Вашингтоні доки вони щось не зроблять з війною – і це тоді, коли було очевидно, що Конгрес як політична сила вже втратив свою владу.

Комітет Нової мобілізації закликав йти маршем до Вашингтону у відповідь на вторгнення у Камбоджу ще до початку страйку. Справжньою метою було пройтися маршем біля Білого дому без належного дозволу, щоб таким чином змусити поліцію до масових арештів. Ніксон обманув «Нову мобілізацію», підписавши в останню хвилину дозвіл і заховавши військові загони в будинках та наказавши поліції будь-що уникати провокацій з боку натовпу до ночі. Але марш потім перетворився на величезний пікнік та створив разючу можливість для перетворення простого страйку в політичний протест. Більшість лідерів Мобілізації щиро сподівалися на агресивні дії з боку силових структур, але державний апарат не допустив таких наслідків – влада розуміла: натовп очікує, що наказ до військових дій має прийти зверху. Зрозуміло, що з цього моменту «Нова Мобілізація» стала тільки перешкодою на шляху боротьби.

Найважливіше тут не те, що «Нова Мобілізація» була не дуже далекоглядною, а те, що вона була непридатною розвивати ті радикальні дії, які властиві для масових рухів. У таких випадках зв’язок між простими людьми, які утворюють ці народні маси, можливий тільки тоді, коли у них спільні погляди на загальний розвиток руху.

Треба відчути велику різницю не між поганим і добрим (ліберальним та радикальним) централізованим лідерством, а між двома видами рухів. У першому якась центральна група організовує, визначає напрямок розгортання подій та цілі, а у другому будь-які форми організації виникають тоді, коли треба спільно прийняти якесь рішення та виконати його. В першому випадку центр насправді навіть не є тим центром (органічно цілого руху), а лише апаратом, який навіть не бере участі у русі. У другому ж випадку (ознаки якого були дещо присутні у студентському страйку) використовується принцип самоорганізації – не привласнення права на прийняття рішень, а сприяння розвитку ініціативності у всіх людей, що беруть безпосередню участь у діях.

Два найважливіші питання, через які страйк і відбувся, також почали використовувати для дезорганізації сил. Одне з них, яким послуговувалися троцькісти та ліберали, – це те, що мир у В’єтнамі – єдине, навколо чого можна згуртувати більшість, а отже, інші питання навіть не треба піднімати. Такий аргумент використовують (нібито задля солідарності), щоб відколоти радикальне ліве крило від усього руху. А з іншої сторони, було багато лівих, які пробували на перше місце виставити лиш проблему партії «Чорна Пантера». Знову ж таки задля солідарності (у цьому випадку з чорношкірими), вони хотіли відколоти вже праве крило руху, вимагаючи пріоритетності для питання Пантер. Хоч обидві групи домоглися вирішення поставлених ультиматумів, багато страйкувальників підтримували всі вимоги і розуміли, що вони тісно пов’язані. Політична свідомість прокидалася та все більше і більше людей рухалися таким шляхом. Радикали мали поставити собі за мету збільшити кількість завдань страйку, щоб захистити інтереси й інших соціальних груп (особливо білих робітників), а не зменшити їх.

Якщо організації старого типу довели свою безпорадність та недоречність, то які тоді нові типи організації з’явилися під час страйку?

Закликати до страйку почали з неофіційного мітингу у місті Нью Хейвен, де було приблизно 1000 людей. Вони прописали вимоги, потім розбилися по групах, щоб поширювати заклики до страйку по країні. Почувши про ідею страйку, жителі Нью Хейвена почали аплодувати та радіти.

Вже тут ми можемо побачити найважливіший закон народних страйків: люди беруть на себе відповідальність за ті дії, які, на їх думку, є потрібними. Така відповідальність вже означала, що страйк розповсюдиться. Страйкові комітети виникали спонтанно у багатьох університетах і починали організовувати страйк. Це була відповідь на події у Камбоджі, на заклик з Нью Хейвена та на будь-які дії студентів деінде. Основним завданням комітетів було не чекати більшість людей перед тим, як справді страйкувати, а через прямі дії схилити більшість на свій бік.

Коли страйк набув широкого розмаху, виборні страйкові комітети почали заміняти попередні. Проте процес повністю не завершився, що значно обмежило розвиток страйку. Як часто і буває у таких випадках, радикальна частка студентів набагато швидше зрозуміла, що відбувається. Це, в свою чергу, завадило реалізації усіх перспектив, які були можливі. До прикладу, студенти, які фактично вийшли з-під контролю університетських органів влади і самі могли напряму контролювати свої університети, насправді ж витрачали час, закликаючи людей чинити тиск на політичну владу або агітуючи політиків за мир. У деяких листівках, поширених між робітниками у місті Кембридж (штат Массачусетс), суперечливість ідей була дуже помітна: заклики до загального страйку поєднювали із закликами писати листи до депутатів Конгресу! Таким чином студенти самі дозволили відтворення тих форм соціальної організації, які приносили лише негатив – створення (у самих страйкових комітетах) спеціального органа керівників. Та все ж, у той самий час тисячі студентів почали брати на себе відповідальність за різні справи, яких вимагав страйк – надавали необхідні речі, агітували громадян, пікетували, створювали комітети у гуртожитках, забезпечували зв’язок між містами і т.п.

Варто відзначити ставлення до страйку тих груп, які використовували тільки нелегальні методи боротьби. Вони тримали зв’язок із передовими комітетами, але діяли абсолютно конфіденційно та на свою відповідальність. Це надає корисний досвід та модель поведінки, якщо та коли такий рух будуть змушувати до нелегальних і підпільних форм організації. Учасники страйку не зверталися до застарілих cистем організації, для координації студенти Брандейського університету створили комунікаційний центр страйку, який визнали всі і всюди, крім деяких закритих груп – у цьому центрі за мету не вважали тільки поширити страйк (ці групи ж, навпаки, вважали тільки це головним) і там обговорювали все, що стосувалося цієї мети. Інший спосіб комунікації страйкувальники просто ігнорували та вважали недієвим Міські та регіональні комітети координації утворювалися спонтанно. Страйк набув кращої координації, тому що інформація швидко поширювалася і гідні наслідування дії швидко вивчали та застосовували в інших місцях. Вирішальне значення має саме ця координація дій, а не формальна організація.

Звичайно, студенти самі не могли утримувати тривалий розрив із законними та організованими процесами буденного життя. Коли всі інші продовжували жити у своїх справах, студентам не хотіли виставляти оцінки за рік, вони мусили уникати арештів та ув’язнень, вже не говорячи про поранення та смерть від рук поліції – зі всіма цими проблемами студенти не могли самі впоратися.

Як раз у цей момент, коли страйк починає розпадатися, ліві та ліберали починають змагатися між собою за те, що залишилося. Вони знову стають авангардами, оскільки народні маси, що колись були попереду, починають зникати. Занепад духу та зменшення розмаху страйку призводить до його перетворення у ліберальний протест – виборча боротьба тощо. Ліберальні керівники університетів роблять все можливе для розвитку такого шляху.

Радикали мали у період зменшення радикальності страйку визнати пунктом програми студентського протесту утримання під контролем територій університетів (хоч це б і не сприйняли державні чиновники). Але ми маємо пам’ятати, що тільки пряма дія студентів та робітників може добряче похитнути систему і це можливе тільки тоді, коли така криза знову настане. Як би там не було, таке повторення неминуче.

Політична та військова стабільність режиму у Сайгоні (місто у Південному В’єтнамі) знову буде під сумнівом, якщо все більше й більше військових підрозділів США виведуть з країни. Деякі події пришвидшують прийняття вирішального рішення щодо війни у В’єтнамі: повторне бомбування північного В’єтнаму, використання тактичної ядерної зброї та провокація війни з Китаєм (найгостріша ситуація, ніж будь-коли). Економіка в Америці буде й далі падати, схиляючи більше і більше людей проти Ніксона, війни і всього ладу, що існує. І політична ізоляція Ніксона, яку вже порівнюють до тої, що була за Ліндона Джонсона у 1968, буде зростати. Окупація Камбоджи зруйнували віру людей у те, що Ніксон буде закінчувати війну. Масові протести проти цієї війни призвели до краху планів Ніксона щодо відновлення національної єдності. Враховуючи, що у Штатах база соціального захисту постійно зменшується, Ніксон буде змушений все більше застосовувати війська та поліцію. Коли криза знову настане, люди повсюди мають взяти на себе відповідальність та почати діяти.

Чи може страйк розповсюджуватися? Журналісти дуже голосили про випадок у Нью Йорку, де близько 400 будівельників прорвали ширенги поліції та напали на студентських активістів. Та вони чомусь не дуже говорили і про двох невідомих чоловіків у костюмах, які вели нападників, і про те, що будівельники були налаштовані радше проти режиму мера Ліндсі, аніж проти студентів. Журналісти хотіли подати цей напад як типову відповідь робітників на студентський страйк, приховуючи і те, що будівельники були досить привілейованою частиною робітничого класу, і те, що тепер ця прихована інформація під загрозою викриття – така ситуація підсилила їх традиційну нетерпимість.

Взагалі-то, відгуки зі всієї країни доводять, що травневі події відзначили величезні зміни у ставленні американських робітників, особливо молодих робітників. Студентських агітаторів радо прийняли на заводі у місті Кембридж (штат Массачусетс), незважаючи на звичні напружені стосунки між студентами та жителями містечка, і, здається, так було повсюди. Такі собі хуліганські дії студентів, які дуже відрізнялися від настроїв про порядок та закон серед робітників, все-таки викликали довіру до цих студентів, яких до того вважали за дурних дітей. У столиці, Вашингтоні, водії вантажівок та таксі, паркувальники і т.п. показували страйкувальникам жести “Вікторія” (що означає перемогу), стиснуті кулаки (солідарність), посміхалися їм та підбадьорювали словами.

Приходили повідомлення звідусіль, що робітники хочуть виходити і підтримувати страйк. Робітники автомобільної компанії у місті Фреймінхам (штат Массачусетс) масово не вийшли на роботу нібито у зв’язку з хворобою, та насправді ж вони таким чином показали свій протест проти війни, і такі випадки були дуже поширеними. Було багато несанкціонованих страйків на острові Лонг-Айленд (штат Нью-Йорк) та у місті Провіденс (штат Род-Айленд (прим. в оригінальному тексті це місто помилково було приписане до штату Массачусетс; штат Массачусетс та штат Род-Айледн – сусідні штати)). Ще до травня навіть думка про те, що робітники вийдуть на вулиці підтримувати студентські акції, була смішною; дивує не те, що цього разу вони не тільки не проігнорували студентів, а й те, що їх підтримували у багатьох містах. Народне хвилювання вже почалося і буде поглиблюватися доти, доки така криза буде продовжуватися.

Страйк також дав дуже хорошу підставу підтримувати робітників, якщо студенти, звичайно, захочуть її використовувати. Але насторожує, наприклад, те, що несанкціоновані страйки водіїв та страйки на поштах майже не підтримали. Та тепер студенти мають зрозуміти, що такі дії дуже важливо підтримувати. Було б чудово, якби у кожному університеті чи місті сформували неофіційні студентські оперативні групи, щоб ті допомагали місцевим робітникам зі страйками, включаючи і мобілізацію студентів лиш для підтримки, і, якщо потрібно, для прямих дій різного характеру. Крім того, знайомства між студентами і робітниками, що з’явилися під час страйку, треба підтримувати через усякі обговорення, особисті зустрічі, надавати молодим робітниками житло у вільних гуртожитках.

Є кілька причин, чому студентський рух та еволюція ідей робітників будуть поступово зближуватися:

1. Безпосередній економічний тягар війни на робітничий клас буде все збільшуватися і збільшуватися. Реальні зарплати зменшуються ще з часу ескалації війни, 1965 року. І тепер рівень безробіття зростає, у той час, коли ціни стрімко піднімаються. Той факт, що витрата грошей тепер більше шкодить, аніж допомагає економіці, руйнує об’єднання робітничого класу з військовою галуззю. В минулому робітники, як і підприємці, радо підтримували збільшення кількості воєн, бо це було антидотом до збільшення кількості безробітних, а тепер ведення війни – це вже не вихід. Так як рівень економіки продовжує падати, робітники у зв’язку зі своїми прямими економічними інтересами будуть об’єднуватися зі студентами проти війни. Безробіття особливо непокоїть молодих. Старші робітники із трудовим стажем точно матимуть роботу, якщо, звичайно, не буде економічної кризи. А молодих робітників будуть звільняти і вони не матимуть можливості знайти собі іншу роботу. Безробіття також може радикалізувати рух хіппі, адже його учасники заробляють гроші здебільшого на низькооплачуваних роботах зі сфери послуг, а конкуренція на таких роботах збільшиться, бо вони ставатимуть єдиним варіантом для всіх безробітних. Навіть випускникам вишів з дипломами цієї весни важко знайти роботу.

2. Цілий робітничий рух відходить від консервативного напрямку американського статусу-кво і стає більш радикальним. У той самий час захищене становище профспілок знаходиться під загрозою – навіть ліберальна бізнес-газета “Бізнес Вік” (Business Week) закликає скасувати закон Ваґнера (закон, що захищає права робітників), а також право укладання колективного трудового договору (між підприємцями і профспілками). Події 1970 року можуть стати зразком найкращих заворушень від 1946.

3. Є багато ознак того, що загальне незадоволення та бунти поширюються за межі університетів, зокрема й серед молодих робітників. Найбільш вражає низка протестів у школах, які поширилися минулого року і досягли своєї кульмінації у травні. Ще поширилося незадоволення молодих робітників, яких лідери профспілок заставляли підписувати колективний трудовий договір, хоча він їх не влаштовував. Також почастішали насанкціоновані страйки тих самих молодих робітників. Такі події, як травневий студентський страйк, допомагають вивести силу волі на поверхню та скріпити дух, а дух повстання заразний.

4. Студенти та робітники однаково не сприймають бюрократичних лідерів та однаково підтримують ідею того, щоб самі страйкувальники контролювали страйк. Тільки у такий спосіб можна подолати цинічні настрої: що кожен сам за себе і що політична боротьба беззмістовна, бо вона лиш приведе нових лідерів на місце старих.

5. Доти, доки студенти будуть продовжувати протестувати проти політиків, їх боротьба буде здаватися безцільною більшості американців робітничого класу. Вони й самі знають, що насправді вагомі рішення приймають багатії і спроби простих людей повпливати на ці рішення – безглузді. Та з іншої сторони, студентський страйк показує намагання використати справжню соціальну силу студентів – те ж саме роблять робітники, коли страйкують. Тому для робітників ці події – приклад тої форми, якої можуть набути і їхні акції, якщо вони захочуть втрутитися у політичні афери.

Все буде продовжуватися деякою мірою і влітку та після відкриття шкіл восени. Коли рух знову набере таку силу, як у травні, не можна передбачити. Та це таки станеться. Проблема не в тому, щоб мати напоготові якусь організацію – коли страйкувальники будуть готові, вони самі створять організації і зможуть зробити це так само, як зробили і в травні. Головне, тим, хто творитиме Рух, зрозуміти, що найнеобхідніше і чого вони хочуть. Всім, хто чекає на майбутні події, пропонуємо декілька питань для обговорень:

1. Опорні пункти діяльності, такі як будівлі університетів, шкіл, державні будівлі, теле- та радіостанції, заводи та офіси треба захопити на початку заворушень, їх треба захищати і тримати під контролем усе захоплене устаткування.

2. Треба використовувати нове гасло: “Цього разу страйкує кожен!” Тільки загальний страйк може зупинити війну та машину гноблення. Для студентів страйки мають бути не самоціллю, а способом створити основу боротьби для інших. Ми мусимо довести: кожен знає, що війну та вбивць, які сидять у Вашингтоні, треба зупинити. Не можна допустити, щоб студенти самі повстали та отримували кулі, щоб вони залишилися без допомоги і брали на себе відповідальність, яку мають ділити всі.

3. Страйкувальники самі мають контролювати свої дії. Всі мають брати участь в обговоренні питань та прийнятті рішень. Групи, які будуть займатися різними акціями, мають регулярно збиратися для колективних дискусій щодо їхньої роботи та її політичного підґрунтя. Масові мітинги, які до того довго використовували як зібрання груп-конкурентів чи як переливання з пустого в порожнє про парламентську демократію, тепер же треба використовувати як можливість прозвітувати перед усіма страйкувальниками (включаючи традиційні політичні групи і комітети вузької спеціалізації), як обговорення політичного підґрунтя страйку, заклики до участі в акціях тощо. Різні групи страйкувальників (з університетів, шкіл, заводів, офісів і т.д.) мають вибирати координаційні страйкові комітети з можливістю їх негайного відкликання. Нові вибори варто проводити кожних кілька днів допоки триває страйк, щоб комітети були в курсі загальних настроїв. Міські чи регіональні координаційні ради мають представляти ці виборні страйкові комітети для обміну інформації на вищому рівні. Тільки така структура не допустить виникнення страйкової бюрократії. Бюрократія призведе до поганих наслідків ще й тому, що вона знищує колективну відповідальність та колективний контроль, а це – серце та душа страйку.

4. В університетах і всюди, де відбувається страйк, страйкувальники і їх керівні органи мусять діяти як легітимна влада, але також мусять усвідомити, що система політиків та посадовців буде виступати проти них та перешкоджати діяльності активістів. Страйк набуде легітимності не тому, що його визнають представники старого порядку, а тому, що більшість людей братиме участь у створенні нового порядку.

5. Цілі та вимоги страйку мають бути узагальнені. Тобто треба сприяти приєднанню різних соціальних груп до страйку, щоб вони могли висувати і свої вимоги. Можна сказати, що такий процес вже почався у травні: до прикладу, рух “Визволення жінок” (Women’s Liberation) у місті Вашингтон закликав жінок-робітниць страйкувати і проти постійної зневаги до їхньої щоденної роботи і в підтримку студентів.

Три вимоги травневого страйку відображають тепер очевидний взаємозв’язок між питаннями війни, протестів в університетах проти війни та репресій над інакодумцями. Якщо поглиблення кризи потягне за собою збільшення кількості причин для страйку і відповідно кількості частин населення, інтереси яких ця криза зачіпає, то негативні сторони системи ставатимуть все виднішими. Саме це і потрібно для зміни системи. Коли вимоги страйку будуть збільшуватися, то ставатиме зрозуміло, що їх неможливо виконати у теперішньому суспільному ладі, але це буде можливо завдяки спільним діям все більшої та більшої кількості людей.

Переклад: Катерина Чумак, для WorldRepublic.info

Друкований оригінал: Root & Branch Student Strike pamphlet