1934: повстання в Астурії

Alex


revolt

Будучи спочатку частиною загальнонаціонального страйку, повстання переросло у одне із найбільш масових на дореволюційній території.

Вибори 1933 року в Іспанії увінчалися солідною перемогою Іспанської конфедерації незалежних правих (CEDA), що була коаліцією великих католицько-консервативних та монархічних партій. Хосе Марія Хіль-Роблес був лідером CEDA, яка незабаром після виборів об’єдналася із Республіканською радикальною партією (що на виборах зайняла друге місце), яку очолював Алехандро Леррус.

Між CEDA та Радикальною партією швидко виникла внутрішня ворожнеча: деякі члени партії вперто висували на пост прем’єр-міністра Лерруса, зважаючи на ліберальні погляди Установчих Кортесів – ораганів влади (багато лібералів з недовірою ставилися до ультрареакційних заяложених промов Роблеса). Через постійні сварки Кабінет Міністрів Лерруса скоро розпався і його замінив інший радикал, Рікардо Сампер.

Конфлікт всередині коаліції, що тривав аж до наступного року, досягнув свого апогею на відкритті Кортесів 1 жовтня 1934 року. Спочатку Радикальна партія протягом року не давала міністерські крісла вихідцям із CEDA, та згодом уряд Сампера розпався після кампанії сильного тиску з боку правих. Президент наказав Леррусові сформувати новий орган і той не мав іншого виходу, як дати три міністерських крісла партії CEDA.

Іспанська соціалістична робітнича партія (ІСРП), занепокоївшись тим, що вона розгледіла в уряді перші кроки на шляху до фашизму, разом зі Всезагальною спілкою робітників, своїм промисловим крилом, почала висувати пропозиції щодо створення союзу лівих партій та робітничих організацій Іспанії. Ці Робітничі союзи, що за формою були схожі на Народний фронт, який створювали ліві сили впродовж 1930-х по всій Європі, Національна конфедерація праці (CNT), велика анархо-синдикалістська спілка, спочатку сприйняла зневажливо. Враховуючи, що минулий досвід скороминущих коаліцій із часто опортуністичними соціалістами був невтішний, CNT загалом прийшла до висновку, що великомасштабна співпраця не закінчиться добре, хоча деякі помірковані групи спілки із захопленням чекали на появу союзів.

У відповідь на призначення трьох міністрів від CEDA Всезагальна спілка робітників від імені Робітничих союзів почала закликати до загального страйку. CNT, недовіряючи своїм товаришам соціалістам, віднеслася до страйку з байдужістю. Як би там не було, у ніч перед запланованим страйком багато робітничих центрів CNT по всій Каталонії були захоплені сотнями анархістів, а а потім “звільнені” поліцією. Спробам знову захопити профспілкові будівлі поклали край напіввійськові загони молодиків Республіканської лівиці, передової партії Каталонії.

Хосеп Денкàс, лідер Лівиці, незабаром засудив дії анархістів та закликав поліцію і загони застосувати проти них силу. Розчаровані страйком та, страждаючи від повторюваних атак поліції, CNT наказала своїм робітникам знову приступати до роботи, тим самим зумовлюючи провал страйку.

Не краще розвивалися події і в інших частинах країни. Зважаючи на погану координацію та швидкі дії поліції, всі лідери-соціалісти були заарештовані у Мадриді ще до початку страйку. Через це погано озброєні робітники CNT у столиці фактично залишилися тільки з підручними засобами. Неодноразові атаки поліції та небажання комітетів соціалістів ефективно координувати дії змусили робітників повертатися до роботи. Підозріле перехоплення урядовими військами зброї, яка була направлена до Мадриду, тільки збільшило недовіру до соціалістів.

В той час, як страйк терпів крах по всій Іспанії, робітники шахтарських містечок в Астурії взяли у руки ту невелику кількість зброї, яку мали, з метою далі продовжувати страйк. Провінція завжди була опорним пунктом Всезагальної спілки робітників, хоча CNT також мала там величезний вплив. Члени CNT в Астурії, широко відомі, як помірковане крило конфедерації, впродовж багатьох років виступали за співпрацю CNT із Всезагальною спілкою робітників. Завдяки відсутності протиріч (порівняно із стосунками організацій в інших частинах країни) та досвіду минулих спільних дій в Астурії співпраця шахтарів двох організацій була на дуже високому рівні під час повстання.

Страйк почався увечері 4 жовтня і до настання ночі шахтарі зайняли всі міста вздовж річок Альєр та Нальон, атакуючи та захоплюючи місцеві поліцейські та військові казарми. Наступного дня колони шахтарів просувалися дорогою на Ов’єдо, адміністративний центр провінції.

Місто було захоплене до 6 жовтня, за винятком двох казарм, де урядові війська продовжували тримати оборону.

Протягом наступних днів багато віддалених міст були захоплені у результаті тяжких боїв, включаючи і великий індустріальний центр Фельґуера. У багатьох містах були утворені місцеві збори або революційні комітети і саме ці органи влади на практиці відрізняли соціалістів від анархістів. На територіях під контролем CNT були сформовані народні збори із промислових робітників (або селян у сільських районах), які здійснювали розподіл їжі. А на територіях під контролем ІСРП характерними були надто централізовані комітети, які значною мірою дозволяли приймати будь-які рішення місцевим бюрократам із Всезагальної спілки робітників. Маючи на меті взяти страйк цілком під свій контроль, лідери ІСРП часто виключали делегатів CNT із своїх комітетів і тим самим вони значно посприяли поразці повстання в Астурії. Та незважаючи на це, впродовж повстання прості робітники із Всезагальної спілки робітників постійно проявляли бажання співпрацювати зі своїми товаришами із CNT.

7 жовтня із портових міст Хіхон та Авілес, які контролювали анархісти, прибули делегати до Ов’єдо із проханням негайно надати їм зброю для оборони від урядових військ, які висаджувалися на береги. Комітет соціалістів проігнорував їх запит і представники повернулися до своїх міст із пустими руками.

Не маючи навіть найпростішої зброї, щоб оборонятися від нападів війська, Хіхон та Авілес здалися наступного дня. Постійні атаки із двох портів протягом наступного тижня остаточно вирішили долю Астурії і повстання було жорстоко придушене. 3000 шахтарів було вбито під час боїв, а інші 35000 були ув’язнені впродовж хвилі репресії, що послідувала за заворушеннями.

Хоч повстання тривало більше двох тижнів, та воно показало чітку різницю на практиці між двома надзвичайно різними проявами соціалізму. Один очевидець описав різницю між містом Сама, що було підконтрольне соціалістам, та місто Фельґуера – підконтрольне анархістам.

“Жовтневе повстання відразу здобуло перемогу у металургійному та шахтарському місті… Сама було організоване у військові загони. Диктатура пролетаріату, червона армія, Центральний комітет, дисципліна, влада… Фельґуера вибрала шлях лібертарного комунізму (анархо-комунізму): озброєні люди, особистий вибір приєднуватися чи ні, повага до майстрів з металургійного заводу Дуро-Фельґуера, публічне обговорення всіх питань, скасування грошей, раціональний розподіл їжі та одягу… Ентузіазм та піднесення у Фельґуері; понурість бараків у Самі”.

Події у комітеті Ов’єдо у 1934, будучи провісниками подій, які охопили Іспанію у наступні роки, служать трагічною аналогією до ставлення уряду Народного фронту у перші місяці громадянської війни до анархістів. Проте, співпраця між робітниками двох організацій під час повстання показала, хоч і в малих розмірах, дух братерства, який менше, ніж за 2 роки, охопив робітників усієї Іспанії, коли країною оволоділа революція.

Переклад: Катерина Чумак для WorldRepublic.info