Воюючі Комуністичні Осередки

Дмитро Костенко


Screenshot 2014-07-22 20.01.01

ССС (Сеllues Communistes Combatentes – Воюючі Комуністичні Осередки) це бельгійські революціонери, які наносили удари в самому лігві НАТО.

У кінці 1982 року засобам масової інформації стало відомо, що три найбільші революційні організації Європи, ті, кого продажні буржуазні писаки в жаху називали “лівими терористами” – німецька “Фракція Червоної Армії” (RAF), італійські “Червоні бригади” (BR) і французька організація “Action direct” – “Аксьон дірект” (“Пряма дія”) підписали спільне комюніке. У ньому говорилося про початок координованих дій між організаціями-підписантами про зміну об’єктів нападів. Якщо в сімдесяті роки цілями подібних атак груп збройного опору були найбільш реакційні представники своєї національної держави, то тепер під вогонь потрапили військові об’єкти НАТО та міжнародні монополії. Міські партизани активно включилися в рух за мир, який широко розгорнувся в ті роки, проти розміщення американських ракет середнього радіусу дії в Західній Європі.

Акції “весняного наступу 1983 за мир” підтримали і грецькі (17 листопада), іспанські (ЕТА і ГРАПО) і португальські революціонери-підпільники, які не підписували безпосередньо даного комюніке. Це дало засобам масової інформації привід писати про “глобальну змову терористів проти західної цивілізації”, а в якості центру світової змови вказували на Лівію, за що американська авіація бомбила її узбережжя в 1984 році, нібито в покарання за тероризм.

Але поряд з трьома гучними всесвітньо відомими іменами організацій під грудневим комюніке 1982 стояв підпис четвертої, про яку жоден фахівець з боротьби з “лівим екстремізмом” не міг сказати тоді нічого конкретного – бельгійських Воюючих Комуністичних Осередків (ССС).

Проте організація ця не була міфічною – незабаром про неї заговорила вся Європа. Брюссель, де розташоване командування і зосереджені всі життєво важливі центри Північно-Атлантичного договору, раптово потрясла серія загадкових вибухів. Один за іншим злітали в повітря начинені вибухівкою автомобілі перед промисловими і банківськими офісами, від вибуху постраждала навіть штаб-квартира НАТО, був зруйнований комерційний центр Сібельгас. У кожному випадку події розгорталися за схожим сценарієм: за десять хвилин до вибуху включався магнітофон і через гучномовець попереджав випадкових перехожих про можливу небезпеку. Завдяки такому, на наш погляд, навіть надмірному гуманізму, від цих вибухів майже ніхто не постраждав.

Але галасу було, але паніки! Протягом більше двох років один вибух слідував за іншим. Поліція збилася з ніг, ЦРУ взагалі настільки знахабніло в процесі полювання за терористами, що навіть респектабельні буржуазні газети стали висловлювати сумнів “чи є Бельгія незалежною країною”. Але все було марно – знову десятки і десятки вибухів. У тихій бюргерської Бельгії раптом, немов з нічого, виникла потужна революційна організація, яка по ефективності рівняється з “Червоними бригадами” і при цьому абсолютно невловима.

Все з’ясувалося 16 грудня 1985, коли були арештовані П’єр Каретта, Бертран Сассуа, Дідьє Шевальє та Паскаль Вандегеерде. Саме ці 4 людини – троє чоловіків і одна жінка – і представляли собою повний склад зловісних ССС. Всього четверо бійців, а який розмах! 26 акцій за неповні 2 роки!

Душею організації, її натхненником, був П’єр Каретта. Це сильна мужня особистість, красень-чоловік, справжній червоний супермен, перед яким бліднуть всі кіногерої Голлівуду на кшталт Джеймса Бонда і Рембо. Він власноруч споряджав бомби і розробляв плани запаморочливих операцій. Ще наприкінці 70-х, живучи у Франції, він тісно познайомився з багатьма французькими автономістами. Ідея переходу до збройного опору, хоч і запізнілого, порівняно з Німеччиною та Італією, витала тоді в умах паризької ліворадикальної тусовки. З осколків вкрай лівих груп, які впритул підійшли до ідеї збройної відплати капіталістам, але так і не здійснили її, в 70-ті роки виникла “Аксьон дірект”. Керівники Міжнародної секції “Аксьон дірект” Жан-Марк Руйан і Наталі Менігон й спонукали П’єра Каретта на створення самостійної бельгійської організації міської герільї. Інші члени організації були учасниками невеликого гуртка комунарів, які згуртувалися навколо видаваного Карретом журналу “Червона лінія”. Надзвичайна ефективність і невловимість осередків пояснювалася просто – батько П’єра був великим поліцейським чиновником, так що про всі плани поліції революціонери дізнавалися раніше, ніж та що-небудь встигала зробити.

Тюремна епопея бійців ССС гідна окремої розповіді. Протягом трьох років до суду, що відбувся в жовтні 1988 року, їх тримали в одиночному ув’язненні, домагаючись людських умов утримання, члени осередків провели два голодування. Одного з членів організації – Дідьє Шевальє владі вдалося зломити, він пішов на співпрацю, давав свідчення у суді і відрікся від свого минулого. Інші залишилися непорушними борцями з миром “жовтого диявола” і отримали по повній – максимально можливе в Бельгії покарання – довічне ув’язнення.

За чинним в цій країні законом Лежон, навіть найзатятіших злочинців – убивць і сексуальних маніяків, засуджених до довічного терміну, після 10 років в’язниці випускають на свободу. Але на комуністів-революціонерів, видно, цей закон не поширюється; бійці осередків довго залишалися за ґратами. І це відбулось в Бельгії – країні, де безкарними залишилися вищі державні чиновники, політики і судді, що опинилися замішаними у брудний скандал з виготовленням порнографічних фільмів за участю дітей. Ось воно – буржуазне правосуддя!

Буквально з моменту арешту ССС почалася кампанія солідарності з ними. Ще наприкінці 1985 бельгійські автономісти окупували будівлю французького посольства, домагаючись звільнення членів Воюючих Комуністичних Осередків. Одну з останніх акцій солідарності організували швейцарські автономи, які зламали в ніч на 18 жовтня двері бельгійського посольства в Цюріху і закидали під ранок територію посольства пляшками з “коктейлем Молотова”. Дата 18 жовтня була вибрана не випадково: цього дня в 1977 році були таємно вбиті у в’язниці Штаммхайм засновники західнонімецької RAF Андреас Баадер, Гудрун Енслін і Ян-Карл Распе. Проводилися заходи в знак солідарності з політв’язнями ССС і на території колишнього СРСР: у червні 1996 алматинський Комітет сприяння боротьбі з імперіалізмом зірвав “благодійний спектакль” організований посольством Франції, роздаючи листівки і ведучи агітацію за звільнення бельгійських революціонерів.

В даний час всі колишні члени CCC на волі, а П’єр Карет і Бертран Сассо продовжують брати активну участь у лівому русі в країні.

Для цієї публікації був використаний архів сайту “Історія ліворадикальних рухів”, який отримала у користування наша редакція.