Що таке анархія?

Петро Кропоткін


Peter_Kropotkin

Анархія – це вчення, яке прагне до повного визволення людини з-під влади Капіталу та Держави. Визволення з-під ярма Капіталу є основною метою соціалізму, а тому з одного цього визначення вже зрозуміло, що анархізм є одним із соціалістичних учень. Він і розвинувся, відповідно, на початку сімдесятих років серед соціалістичного робітничого руху в швейцарських, іспанських та італійських федераціях Міжнародного Союзу Робітників.

Розвинувся він з тієї думки, що якби для визволення робітників від ярма Капіталу, їм довелося б перетворитися на наймитів Держави, що стала б власником усіх накопичених у сучасному суспільстві засобів виробництва, то за такого суспільного ладу працівникам загрожувала б небезпека стати рабами Держави та втратити навіть ту невелику особисту свободу, яку вони відвоювали собі в кількох країнах. Розвиваючи ці думки та приглядаючись до дійсного життя, анархісти прийшли до висновку, що їм слід поставитися негативно не тільки до думки про державний капіталізм, що її проповідує багато хто з соціалістів, але й до тієї думки, що соціалісти повинні спершу завоювати владу в сучасній буржуазній державі, з тим, щоби в подальшому перетворити форми власності в цій державі. Супроти цього, робітничі організації, що дотримувалися анархічних переконань, прийшли за ці тридцять років до висновку, що людям, які прагнуть до визволення з-під влади Капіталу, не тільки не слід прагнути до захоплення Влади в сучасній Державі, але й що визволення від ярма Капіталу буде можливим лише за одночасного визволення від ярма Держави, що самі форми державності були вироблені, щоб завадити цьому рухові; і що визвольний рух тільки тоді буде досягати своєї мети, якщо він буде постійно послаблювати державну владу, як у сенсі надання найширшої свободи та самодіяльності місцевого життя, так і в сенсі обмеження атрибутів держави, себто обов’язків, які вона приймає на себе. Так, пояснюючи нашу думку дійсним прикладом, деякі соціалісти бачать крок уперед на шляху до соціалізму в тому, що держава оволодіває залізницями або банками, і тому вносять вимогу державної монополії на залізниці або банки до своєї програми. Анархісти ж бачать у цьому крок на шляху до згубного поширення влади Держави. Навіть у соціалістичному суспільстві, кажемо ми, зосередження такої важливої галузі народного господарства в руках держави, було б небезпекою для свободи всіх. Але тим більш небезпечним є посилення влади в сучасній буржуазній державі, оскільки воно надає зайву могутню зброю до рук буржуазії проти робітників, тому анархісти воліли б, щоб залізниці, будучи відібрані в теперішніх капіталістів, перейшли в користування груп самих залізничних робітників (подібно до того, як земля, що буде знаходитися в користуванні у сільських громад) і щоб відносини цих робітничих груп до всіх інших груп вироблялися безпосередньо, без втручання Державної влади, шляхом взаємного договору. Анархісти-робітники переконані, що подібні відносини, які виробилися б у революційний період із безпосередніх договірних відносин між групами робітників та громадами, були б, у будь-якому випадку, більш бажаними, ніж те, що могла б виробити Держава або будь-який національний парламент.

Так само і в галузі зносин між різними частинами однієї країни та різними націями, анархісти не тільки визнають, що кожна окрема народність у теперішніх державах повинна була б мати повне право влаштувати своє внутрішнє життя, господарське та політичне, як вона сама вважатиме за потрібне, але вони думають також, що такими ж широкими правами автономії та свободи має користуватися кожне місто та кожна сільська громада. Єдність же між усіма містами, громадами та селами даної країни повинна обумовлюватися не загальною однаковою підпорядкованістю їх центральному уряду, а добровільним об’єднанням шляхом договору. Анархісти переконані, що якщо об’єднання на договірному началі і буде місцями причиною місцевих та тимчасових суперечностей, то ніколи ці суперечності не дадуть тих потоків крові, які були вже пролиті і ще будуть проливатися заради підтримання державного зосередження влади та насильницького об’єднання окремих областей під однією центральною владою.

Таким чином, на противагу соціал-демократичним партіям, які прагнуть до створення держави, в якій уся влада була б централізована в руках уряду і де всі головні галузі виробництва перебували б у віданні цієї всесильної центральної влади, – анархісти прагнуть до такого ладу, де всі головні галузі виробництва знаходилися б в руках самих робітників, об’єднаних у вільні виробничі спілки, і в руках самих громад, які організовували б у своєму середовищі користування суспільними багатствами так, як вони самі вважатимуть за потрібне. Необхідність взаємних поступок набагато краще допоможе виробити встановлення правильних взаємних відносин, ніж будь-яка державна влада. При цьому анархісти переконані, що ні соціалістам державникам, ні навіть анархістам, не вдасться встановити бажаний ними соціалістичний чи комуністичний лад в один прийом, однією революцією. Анархісти переконані, що для переходу від капіталізму до комунізму потрібен не один переворот, а декілька. А тому вони вважають, що обов’язок людини, яка розуміє завдання сучасного людства, вже тепер полягає в тому, щоб зовсім не прикладати своїх зусиль на підтримку та посилення ярма як капіталу, так і держави, а навпаки, всіма силами сприяти ослабленню того й іншого.

Приблизно так само, як жодному щирому соціалісту не прийде в голову, що найкращий засіб для звільнення людства від ярма капіталу – це стати експлуататором людської праці, а потім перетворитися на благодійника на кшталт Карнегі або Нобеля, – так точно і для всякого щирого соціаліста мало б бути ясним , що його обов’язок – не вступати в ту державну машину, яка була вироблена в інтересах капіталістів і феодалів, а разом із народом прагнути до вироблення тих нових форм політичного об’єднання, які в соціалістичному суспільстві зможуть замінити нині існуючі політичні форми, вироблені з метою перешкодити звільненню трудящих класів. Нам принаймні абсолютно ясно, що всяке посилення державної влади в сучасному буржуазному суспільстві стає лише новою перешкодою на шляху звільнення людства з-під ярма Капіталу. Вступ робітників у державне управління лише дасть приплив нових сил для цієї відживаючої форми експлуатації.

Узагальнимо коротко все сказане: Кінцева ж мета анархістів полягає в тому, щоб виробити життєвим досвідом такий суспільний лад, в якому немає жодної верховної державної влади, а країна являє собою вільні спілки вільних громад і вільних виробничих груп або артілей, що виникають на засадах взаємного договору, і вирішують можливі суперечки між собою не шляхом насильства і зброї, а шляхом третейського суду.

Як ті, так і інші знають, що досягти соціалістичного чи комуністичного ладу неможливо відразу, без декількох послідовних переворотів, які вони й намагаються підготувати спочатку в умах, а потім і в житті на ділі. У цей підготовчий період соціалісти-державники прагнуть, проте, перш за все до захоплення влади і заради цього домагаються можливості засідати в парламентах, щоби з часом скласти свій уряд.

Анархісти ж вважають всяке таке посилення державності шкідливим, таким, що заважає протикапіталістичній революції, що заважає ясному розумінню робітниками всієї шкоди капіталістичного ладу і підтримує ті самі забобони, якими тримається тепер капіталістичний лад. Тому вони відмовляються від будь-якої участі в державній владі, так само, як вони відмовляються і від участі в капіталістичній експлуатації, від участі у війні за інтереси буржуазії, і від участі у використанні релігійних вірувань. Вони прагнуть викликати самодіяльність всього народу – сільського і міського, – а також кожної окремої групи та особистості для вироблення нової форми вільного договору між продуктивними спілками та споживчими товариствами, тобто тих нових форм політичного життя, яких вимагатиме новий лад життя господарського.

Слово “Анархія” (по-грецьки – безвладдя, безначалля) з давніх-давен вживалося захисниками “порядку” та власності для позначення такого стану суспільства, коли народ скидав ярмо встановлених властей і починав, висловлюючись їхньою мовою, “потрясати священні основи влади та власності” … Мовою заможних та маєтних класів такий стан був станом хаосу, безладдя, безначалля, але історія говорить нам про інше, а саме про те, що такі періоди були саме періодами революцій, переворотів, коли ламалися прогнилі основи старого суспільства і закладалися основи нового порядку, нового ладу, за якого звільненим рабам жилося згодом дещо краще, ніж раніше.

У тому ж сенсі осуду та ненависті вживалося слово “анархісти” під час Великої Французької Революції. Коли в 1792 р. в Парижі взяла верх революційна комуна, обрана всім паризьким народом для повалення короля і для здійснення народної революції, і по всій Франції взяли верх революціонери з народу, і коли ці революціонери стали вимагати від свого парламенту (Конвенту) знищення кріпосницьких прав без викупу, податку на багатих, обмеження права володіння землею та ін., тоді маєтні класи та їхні захисники в Конвенті, що називалися тоді Жирондистами, стали називати революціонерів, що виставляли ці вимоги – “анархістами”, ворогами порядку, баламутами, мета яких – хаос і безладдя. І вони стали вимагати негайного арешту та страти всіх цих анархістів, які не бажали визнавати права власності та встановленого уряду.

Потрібно зазначити, однак, що під час французької революції прізвисько “анархісти” прикладалося однаково до всіх тих, хто прагнув знищити старий порядок і старі феодальні відносини революційним шляхом. Не тільки до тих небагатьох революціонерів, які дійсно заперечували необхідність сильної державної влади та не визнавали приватної власності, а й до тих, які, подібно Робесп’єру та Сен-Жюсту, були прихильниками могутньої централізованої влади, але хотіли допомогти народу зробити революцію проти багатих. Всіх, що стояли тоді на боці народу і дійсно здійснювали ломку старого суспільства революційним шляхом і вимагали рівності, як основи свободи, називали тоді “анархістами”, щоб представити їх ворогами всякого порядку та будь-якого мирного розвитку суспільства.

Так складалося в дев’ятнадцятому столітті поняття “анархіста” і лише в середині століття, в сорокових роках, Прудон зухвало підняв це прізвисько та виставив вчення про анархію – вчення про безвладдя – як визвольне, революційне вчення, що має велике майбутнє. У тому ж позитивному й революційному сенсі назву “анархісти” було прийнято і в Міжнародному Союзі Робітників (Інтернаціоналі) і тоді ж були розроблені основи та принципи бездержавного вільного комунізму.

Зі словом “анархія” сталося, таким чином, те, що відбувається дуже часто з прізвиськами партій. Прізвисько дають вороги. “Жебраки”, “голодранці” або “санкюлоти” були спершу прізвиськами, що мали метою принизити цю партію в очах суспільства. А потім прізвисько ставало ім’ям, яке з гордістю утримувала за собою партія. Те ж сталося й зі словом “анархія”. Люди порядку вживали його з метою викликати неприязнь проти народних революціонерів. У цьому негативному сенсі вживали його в 1793 р., а також і перші історики французької революції, які писали про історію революції з буржуазної точки зору. Але коли роль, зіграна цими революціонерами, стала з’ясовуватися, і стало очевидним, що знищення навіть такого зла, як кріпосницькі зобов’язання, продовжувало б існувати і після революції, якби ті, кого тоді називали “анархістами”, не здійснили по всій Франції насильницького знищення цих прав, і не змусили б Конвент узаконити це знищення, тоді слово “анархіст” стали вживати вже в іншому сенсі…

[На цих словах рукопис уривається].

Джерело: П. А. Кропоткин. 1842 9 декабря / 27 ноября 1922. К 80-тилетию со дня рождения. М., 1922.