Що ж далі?

Ерік Гобсбаум


maxresdefault

Соціалізм провалився. Тепер і капіталізм збанкрутував. Що ж далі?

ХХ століття давно минуло, однак ми все ще не навчилися жити у столітті ХХІ, чи, принаймні, мислити відповідно. Це має бути не так складно, як здається, бо головна ідея, що панувала в економіці та політиці минулого століття, вочевидь, розчинилась у повітрі. Згідно з нею модерні індустріальні (та, по суті, будь-які) економічні системи мислились у термінах двох взаємовиключних протилежностей: капіталізму та соціалізму.

Ми пережили дві практичні спроби реалізувати ці протилежності у чистому вигляді: централізована державно-планова економіка радянського типу та абсолютно не стримувана та не контрольована капіталістична економіка вільного ринку. Перша зруйнувалась у 1980-х, разом з європейською комуністичною політичною системою. Друга руйнується у нас на очах в найграндіознішій з 1930-х років кризі глобального капіталізму. В дечому вона серйозніша, ніж криза 1930-х, оскільки економіка в ті часи не була настільки глобалізована, як зараз, і криза не зачепила планової економіки Радянського Союзу. Ми ще не знаємо, наскільки серйозними та довготривалими будуть наслідки теперішньої світової кризи, але вони, без сумніву, вказують на кінець того типу ринкового капіталізму, який захопив світ та уряди в ньому з часів Маргарет Тетчер та президента Рейгана.

Тож безсилля відчувають як ті, хто вірить в чистий бездержавний ринковий капіталізм, щось на кшталт міжнародного буржуазного анархізму, та ті, хто вірить у незасмічений прагненням до особистої вигоди плановий соціалізм. Збанкрутували обидві ідеї. Майбутнє, так само як теперішнє й минуле, належить змішаним економікам, у яких приватне та суспільне так чи інакше переплетені. Але як саме? Це питання сьогодні є проблемним для кожного, однак у першу чергу — для лівих.

Ніхто всерйоз не думає про повернення до соціалістичних систем радянського типу — не лише через їх політичні огріхи, а й через посилення застою та неефективності їхніх економік — хоча це не має спонукати нас до применшення їх вражаючих соціальних та освітніх досягнень. З іншого боку, до цьогорічного вибуху глобального вільного ринку навіть соціал-демократи та інші помірковані ліві партії у багатих країнах північного капіталізму та Австралії все більше й більше долучалися до успіху ринкового капіталізму. І справді, від часу падіння СРСР до сьогодення я не можу пригадати жодної партії чи лідера, що відкидали б капіталізм як неприйнятний. Ніхто не був відданіший йому за нових лейбористів. З огляду на впроваджувану економічну політику, як Тоні Блеру, так і (до жовтня 2008 року) Гордону Брауну можна було б без перебільшення дати ім’я “Тетчер у штанях”. Те саме стосується демократичної партії у США.

Основна ідея лейбористів з 1950-х полягала в тому, що в соціалізмі немає потреби, тому що від капіталістичної системи можна очікувати більше добробуту та продукування багатств, ніж від будь-якої іншої. Усе, що лишалося соціалістам — забезпечувати їх рівний розподіл. Однак з 1970-х років наростаюча хвиля глобалізації ускладнювала це, фатальним чином підриваючи традиційні основи й політику лейбористів — як і будь-якої іншої соціал-демократичної партії. У 1980-х багато хто згоджувався з тим, що, коли вже лейбористському кораблю не судилося потонути (що було в той час реально можливим), йому слід переустаткуватися.

Але переустаткування не відбулось. Під впливом того, що вважалося тетчерівським економічним відродженням, нові лейбористи, починаючи з 1997 р., гамузом проковтнули ідеологію, або, радше, теологію, глобального ринкового фундаменталізму. Британія відмовилася від регуляції своїх ринків, розпродала свою промисловість на аукціонах, припинила виробляти товари на експорт (на відміну від Німеччини, Франції або Швейцарії) та вклала свої гроші у те, щоб стати глобальним центром фінансових послуг, а отже й райським місцем для рантьє-мультимільйонерів. Саме тому удар світової кризи по фунту стерлінгів та британській економіці загалом, імовірно, матиме більш катастрофічні наслідки, ніж для будь-якої іншої великої західної країни, а повне відновлення буде важчим.

Може здатися, що тепер уже все. Ми спокійно можемо повернутися до змішаної економіки. Старий реманент лейбористів знову стає при нагоді – усе включно з націоналізацією – так що тепер нам залишилося тільки застосувати ще раз ці інструменти, які лейбористи ніколи й не повинні були відкладати в бік. Але це передбачає, що ми знаємо, що саме з ними робити. А насправді ми не знаємо. Перш за все, ми не знаємо, яким чином подолати теперішню кризу. Цього не знає жоден з світових урядів, центральних банків чи міжнародних фінансових інституцій: усі вони схожі на сліпця, що намагається вибратися з лабіринту, постукуючи по стінам навколо різними паличками і сподіваючись знайти вихід назовні. А по-друге, ми недооцінюємо те, наскільки уряди та правлячі кола підсіли на наркотик вільного ринку, що дозволяв їм так добре себе відчувати протягом десятиліть. Чи дійсно ми нарешті відкинули припущення, що приватне, орієнтоване на прибуток, підприємство – це завжди найкращий (бо найефективніший) спосіб вести справи? Що бізнес-організація та бухгалтерський облік мають стати зразком навіть для суспільних послуг, освіти та науки? Що зростання прірви між супер-багатіями та рештою мало що значить, якщо життя всіх інших (окрім бідної меншості) стає потрошку кращим? Що все, що потрібно країні – це за будь-яких обставин максимум економічного зростання та комерційної конкуренції? Я так не вважаю.

Але прогресивна політика потребує не просто більшого розриву з економічними та моральними припущеннями останніх 30-ти років. Вона потребує переконання, що економічне зростання та заможність, яке воно приносить, це лише засіб, а не мета. Мета – це те, що воно робить з життям, життєвими шансами й надіями людей. Подивіться на Лондон. Звісно, нам усім небайдуже, що економіка Лондону процвітає. Але справжнім тестом для величезного багатства, яке генерується на тих чи інших клаптиках столиці, є не те, що воно вносить 20-30% в британський ВВП, а те, яким чином воно позначається на житті мільйонів, що тут живуть та працюють. Яке життя вони можуть собі дозволити? Чи можуть вони дозволити собі жити тут? Якщо вони не можуть, то перетворення Лондону на рай для ультра-багатих цього не виправдовує. Чи можуть вони знайти гідно оплачувану роботу чи робоче місце взагалі? Якщо не можуть, то краще мовчіть про всі ті розкішні ресторани та їхніх хвалькуватих шеф-поварів. Чи шкільну освіту для дітей? Той факт, що лондонські університети можуть розмістити в себе футбольну команду з нобелівських лауреатів не є виправданням для неадекватних шкіл.

Критерієм прогресивної політики є не приватне, а суспільне, не просто зростання індивідуального доходу та споживання, а розширення можливостей і того, що Амартья Сен називає «здатностями» всіх через колективну дію. Але це означає – повинно означати! – суспільну неприбуткову ініціативу, хоч би лише в перерозподілі приватного накопичення. Суспільні рішення спрямовані на колективне соціальне покращення, від якого всі люди мають здобути щось реальне. Саме це є основою прогресивної політики, а зовсім не максимізація економічного зростання чи особистих доходів. Ні за яких умов це не є важливішим, ніж у гарячкових пошуках вирішення найбільшої проблеми цього століття – екологічної кризи. Який би ідеологічний ярличок ми не чіпляли, це в будь-якому разі означатиме рішучий відхід від вільного ринку у напрямку суспільних дій, відхід набагато більший, ніж британський уряд може собі уявити. І, зважаючи на гостроту економічної кризи, ймовірно він буде досить стрімким. Час не на нашому боці.

«The Guardian», Лондон. 10 квітня 2009 р.