Капітал та держава

Жіль Дове


Dauve

У ході свого розвитку комунізм був змушений чітко визначити свої теоретичні та практичні позиції стосовно капіталістичної держави. Держава являє собою систему управління суспільством, що організоване на основі соціальних класів. Політика є мистецтвом організації суспільства. Політичне життя – це зіткнення соціальних (тобто класових) інтересів з питань управління державою, тобто з питань визначення способу організації суспільства (себто відносин між різними класами). За капіталізму демократія є свого роду політичним місцем зустрічі різних класових інтересів та суспільних верств (її економічним відповідником є ринок, у діяльності якого змушені приймати участь навіть ті елементи суспільства, що перебувають поза капіталістичним способом виробництва, адже існує тенденція перетворення усіх соціальних явищ на товари)… З розвитком капіталу поступово зникають будь-які фундаментальні соціальні розбіжності між класами та суспільними верствами, що взаємодіють між собою в політичній сфері, , оскільки: а) буржуазія ліквідує залишки старих панівних класів, включаючи їх до себе [34]; б) інтереси буржуазії як такої набувають єдності в ході централізації капіталу. Залишаються лише конфлікти інтересів між різними промисловими та фінансовими монополіями, але ці суперечності не є зіткненням різних класових інтересів, і держава примирює їх учасників між собою майже автоматично. Єдиним класовим протиріччям є протиріччя між капіталом (який, об’єднавшись, являє собою майже однорідний суб’єкт) та пролетаріатом … Звичайно, об’єднання буржуазії в один політичний суб’єкт є лише тенденцією, повне завершення якої є неможливим через існування явища конкуренції… Але саме капітал, і ніхто інший, протиставляє одна одній свої складові, своїх представників. У політиці один одному протистоять уже не класи, а різні прошарки всередині класу управлінців капіталу.

За таких умов основною роллю політики та демократії є замилювання очей пролетаріату. Завжди існують такі види політичної боротьби, яких неможливо звести до боротьби за владу між різними особами та кланами: у дійсності, це боротьба різних політичних програм. Але, з одного боку, ця боротьба є насправді лише боротьбою різних представників однієї й тої ж основоположної політичної програми (це на завжди було так, як показує приклад Франції до 1914 року та особливо на початку періоду Третьої республіки, коли певні політичні фракції намагалися обмежити економічний розвиток) . З іншого боку, різні партії постійно обмінюються та присвоюють собі різноманітні пункти політичних програм одна одної. Таке становище стало особливо явним після кризи 1929 року та в ще більшій мірі після Другої світової війни. У Франції 1930-х років уряди «лівих» та «правих» намагалися подолати кризу різними методами: Лаваль* через політику дефляції (заморожування зарплатні державним службовцям), Блюм** – шляхом девальвації франку та підвищення купівельної спроможності населення. На противагу цьому, з 1945 року уряди великих капіталістичних держав, безвідносно того, які партії – «ліві» або «праві» – перебувають у владного керма, використовують один і той самий набір антикризових заходів: монетарна політика (контроль над грошовою масою, що перебуває в обігу), бюджетна політика (контроль над наданням державних кредитів, що є тим більш важливим, тому що держава як така тепер є провідним учасником економічного процесу) та фіскальні заходи використовуються з цією метою одночасно або один за одним всіма урядами. До цього слід додати, що в Європі формування національних держав завершилося в 1870 році; подібним чином, Перша світова війна ознаменувала момент, коли капітал знищив у Європі всі зовнішні обмеження для свого розвитку***. З цього моменту держава стала перш за все засобом регулювання розвитку виробничих сил та боротьби з іншими державами – що зовсім не означало, що держави-суперники не могли поєднати свої сили проти пролетаріату. Отже, діяльність держави є не лише політичною, а і в першу чергу економічною (боротьба проти явища перевиробництва) [36]…

Держава здійснює відносно мирне узгодження конфліктів усередині самого капіталістичного класу та боротьби між капіталом і пролетаріатом. Але вона може звернутися до засобів найжорстокішого насильства, коли це стане необхідним [46]. Історичний етап, за якого демократія ще була революційною, характеризувався використанням насильства проти пролетаріату та непокірливих прошарків дрібної буржуазії (1871 рік), та навіть проти частини самої буржуазії [47]. Процес узгодження інтересів капіталу як такого з інтересами його різних фракцій та зовнішніх соціальних сил, таким чином, поєднує політичні форми, що зазвичай відомі під назвою «демократії» та «диктатури» (у тому числі з використанням систематичних та організованих форм терору та винищення ворогів; згадаймо лише придушення Паризької Комуни)…

Проте одним із найважливіших знарядь капіталу є підтримання наївної віри в демократію (демократична ілюзія)… Протягом більшої частини своєї історії влада капіталу зберігає своє парламентське обличчя. Звичайно, парламент завжди був знаряддям у руках буржуазії… Основна відмінність між попередніми та нинішньою епохою полягає в тому, що в минулому буржуазія використовувала парламент як форму вироблення свого спільного інтересу, що стояв би над інтересами окремих буржуа. У наш час державна бюрократія виконує цю роль значно ефективніше, оскільки всі фракції буржуазії (тобто класу управлінців капіталу – будь це класична або бюрократична буржуазія) чітко розуміють мету своєї діяльності: спрямовувати та регулювати розвиток капіталу. Це не означає перешкоджання його розвиткові, оскільки капітал за визначенням є динамічною силою; натомість ідеться про контроль над його розвитком, про використання всіх економічних та політичних засобів заради запобігання значним економічним кризам та комуністичній революції. Позбавлений будь-якої реальної влади, парламент сьогодні грає роль доволі ефективного інструменту обдурювання мас. Цікаво, що більшість країн, які здійснили свої буржуазні революції в нестандартній формі (так звані «соціалістичні» країни), або зберігають, або відтворюють усі форми демократичної машини в найабсурднішому вигляді (99% голосів виборців за правлячі партії). У декількох країнах, з історичних причин, демократія могла припинити своє існування, навіть у формі зовнішнього прикриття, відкриваючи шлях «новим» політичним системам – як це було в Німеччині та Італії за доби фашизму. Насправді, новизна такого політичного розвитку полягала лише в систематизації процесів, що вже використовувалися капіталом у його «демократичний» період …

У наш час захист демократії проти «реакції» має виразно антикомуністичний характер [62]. Єдиною формою реакції в наші дні є капітал як такий, як це можна побачити на прикладі відтворення ним після 1945 року всіх тих жахів, які ідеологи капіталу пов’язують з лише з певною політичною формою****… (мілітаризм, перманентні війни, розтрата природних ресурсів, масові вбивства, бідність, штучний голод та ін.)… Демократія – це всього лише форма контрреволюції, покрив, що приховує найжорстокішу тиранію… Це не ідеологічне, а практичне явище: якщо демократія користувалася таким великим успіхом після 1945 року, то це було пов’язано з тим, що її економічні та політичні підвалини були забезпечені миром та економічним зростанням в Європі, в той час як усі значні соціальні та політичні конфлікти відбувалися за її межами. Аналогічно, якщо контрреволюційний характер демократії тепер стає явним, то це викликано тим, що соціальні протиріччя стають дедалі реальнішими, змушуючи демократію розкрити свою репресивну сутність: капітал змушений ставати дедалі більш тоталітарним, оскільки він постає перед необхідністю підпорядкувати собі всю тотальність складових людського суспільства.

Примітки:

[34] «Сама буржуазія… врешті-решт, поглинає всі панівні класи, що існували до неї» (Карл Маркс та Фрідріх Енгельс. Німецька ідеологія).

[46] Жіль Дове наводить тут приклад подій червневого повстання 1848 року, коли французька армія була використана проти повсталого пролетаріату Парижу.

[47] Див. працю Маркса «18 брюмера Луї-Наполеона».

[62] Це твердження вперше наводиться у «Тезах комуністичної лівої» (французький лівокомуністичний журнал «Invariance», № 9, сс.24-30).

Уривки з праці Жіля Дове “Капітал та держава”