Айя де ла Торре, Перу і апризм

Марлен Інсаров


Віктор Рауль Айя де ла Торре (1894-1979) був засновником Американського народно-революційного альянсу (Alianza Popular Revolucionaria Americana – APRA), перетвореного потім у Перуанську апристську партію. Розроблена Айєю де ла Торре ідеологія апризму справила величезний вплив на лівонаціоналістичний рух в інших країнах Латинської Америки в 20 столітті. Вже тому знати про нього буде корисно.

На початку 20 століття Перу було типовою країною залежного капіталізму. Географічно країна ділилася на три зони. Малонаселені Джунглі – Сельва не були ще освоєні економічно і в розрахунок не приймалися. Узбережжя – Коста було заселене переважно метисами і білими, продавало бавовну і цукровий очерет на світовому ринку і знаходилося в щільній залежності від іноземного капіталу. Гори – Монтанья були населені переважно індіанцями і там ще зберігалася їх майже феодальна залежність від білих поміщиків – гамоналів. Поміщики зберегли свою владу і власність в ході Війни за незалежність на початку 19 століття і навіть зміцнили свої позиції, звільнившись від контролю Іспанської Корони. Політична надбудова країни була буржуазною демократичною республікою, але економічною основою цієї республіки була майже не зачеплена феодальна система. Цим пояснюються протиріччя і парадокси перуанської історії 19 століття, коли президенти змінювали один одного зазвичай не в результаті виборів, а в результаті вдалого військового перевороту.

Час від часу відбувалися революції та громадянські війни. Вони не були зовсім безплідні, в ході однієї з них, у 1860 році, було скасовано рабство. Розширювалися елементи якихось реальних прав і свобод. Але глибинних проблем країни ці революції і війни не вирішували. Індіанці стояли поза політичною системою, були позбавлені виборчих прав (ценз грамотності і майновий ценз надійно відтинав їх від участі у виборах). Час від часу вони піднімалися на повстання. Ці повстання нещадно придушувалися.

Що цікаво, іноді на сторону індіанських повстанців переходили білі інтелігенти – переходили з ідейних міркувань. Індіанське повстання в 1867 році очолив Хуан Бустаманте, великий торговець, депутат парламенту – і при цьому викривач жахів раннього капіталізму в Європі і шанувальник Росії Миколи Першого, в якій він, побувавши там в 1840-і роки, побачив гідну альтернативу капіталізму. Приєднавшись до індіанського повстання, 60-річний Бустаманте знав, що йде на смерть. Його публічно катували і стратили 2 січня 1868. Для індіанців після своєї загибелі він став святим.

Одним з лідерів найбільшого індіанського повстання в 1885 році був журналіст з Ліми Мантеструке, прихильник відновлення інкської держави, в якій не існувало грошей і приватної власності. Він загинув у бою, встигнувши випустити один номер повстанської газети, де викладався план відновлення інкської Держави Сонця. Нарешті в 1915 році підняв індіанців на повстання урядовий інспектор у справах індіанців Теодоміро Гутьєррес, переконавшись, що поліпшення становища індіанців неможливо добитися шляхом реформ, потрібна радикальна революція.

Уродженкою Перу була Флора Трістан (1803-1844), попередниця фемінізму і революційного синдикалізму. Але вся її діяльність проходила в Європі, і в Перу вона залишилася повністю невідомою.

Зате величезну популярність серед передової інтелігенції і грамотних робітників отримав журналіст, поет і бібліотекар Мануель Гонсалес Прада (1848-1918). Свою політичну діяльність він починав як радикальний демократ, а наприкінці життя став анархістом-кропоткінцем. Саме він був вищим авторитетом для молодого Айї де ла Торре.

Віктор Рауль Айя де ла Торре народився в 1894 році на півночі Перу, в місті Трухільо, в знатній родині, яка, проте, розорилася. Навчався в університеті в столиці Перу Лімі і саме там почав політичну діяльність – в період бурхливих революційних потрясінь після Першої світової війни. У 1919 році його обрали головою Федерації студентів Перу. У 1923 році після встановлення диктатури генерала Легія Айя де ла Торре був спершу заарештований, а потім висланий з країни.

Спершу він опинився в Мексиці, де вступив в Мексиканську комуністичну партію. Потім виїхав до Європи і в 1924 році пробув 4 місяці в Радянській Росії, в якості делегата конгресу Червоного Інтернаціоналу профспілок. Але, виїхавши з Радянської Росії, Айя де ла Торре досить швидко відсторонився від комуністичного руху. Частково причиною цього було те, що він не отримав від нього очікуваної допомоги не тільки грошима і зв’язками, але і порадою. Для Комінтерну в той час далека Латинська Америка не викликала особливого інтересу.

Іншою причиною було те, що Айя де ла Торре все більше сумнівався в правильності застосування ідей марксизму до Латинської Америки. Він бачив, що промисловий пролетаріат тут дуже слабкий, знаходиться тільки на початку формування і не дозрів ще для керівної ролі в суспільстві.

Соціалістичні організації – марксистські і анархістські – з’являються в Латинській Америці на рубежі 19-20 століть. Але спочатку вони охоплюють тільки найбіліші і найєвропеїзованіші країни регіону – Аргентину і Уругвай. У них входять переважно робітники, які приїхали з Європи. Специфіка латиноамериканського регіону чужа і малоцікава як аргентинським анархістам з ФОРА, так і аргентинським соціалістам.

У той же час в індіанських країнах регіону – в Перу і Болівії – частина місцевої інтелігенції відкриває для себе індіанську проблему. Виникає індіахенізм. Спочатку він носить культурницький характер і відштовхується від різних європейських консервативно-містичних течій («унікальність індіанської душі»!). Але в 1920-і роки дві людини вперше створюють синтез соціалізму і індеахенізму. Це болівієць Трістан Марофф (псевдонім Густава Наварро, 1898-1979) і перуанець Хосе Карлос Маріатегі (1894-1930), спершу друг, а потім політичний супротивник Айї де ла Торре.

Трістан Марофф, болівійський письменник і публіцист, у своїй книзі «Справедливість інків» вказав, що проблеми індіанців – це не культурні, а економічні проблеми, виступив за повернення до інкського комунізму і висунув формулу вирішення проблем Болівії «Земля – індіанцям, шахти – державі». Марофф не пристав до офіційного комунізму, в 1930-і роки став одним із творців троцькістської Революційної робочої партії Болівії, але потім перетворився в ренегата-прислужника болівійської олігархії.

На відміну від Мароффа, Хосе Карлос Маріатегі створив в 1928 році Соціалістичну партію Перу, яка потім була перейменована в Комуністичну партію. Порвати з офіційним комунізмом він не встиг, тому увійшов до комуністичних святців – як «палкий борець за торжество ідей марксизму-ленінізму в Латинській Америці» (таку назву носить одна радянська книга про нього). У той же час радянський історик В. Мірошевський у своїй статті про Маріатегі, виданої в СРСР в 1941 році напередодні війни, прямо і чесно називає його чужим марксизму-ленінізму народником.

Маріатегі, безперечно, був прихильником історичного матеріалізму в його неортодоксальній версії (на нього зробив величезний вплив Жорж Сорель, він високо цінував Ніцше і Бергсона). Він застосовував цей метод до аналізу Перу – і саме тому приходив до народницьких висновків. У Перу промисловий пролетаріат ще слабкий і нечисленний. Зате є величезний масив індіанського общинного селянства. Селянська громада – айлью – може стати основою соціалістичного перетворення перуанського суспільства. Провідну роль в перуанській революції гратимуть не промислові робітники, а селяни-общинники. Завдання перуанських революційних соціалістів полягає в тому, щоб достукатися до свідомості індіанського селянства. Індіанця дуже важко переконати в чому-небудь, писав Маріатегі, але якщо він повірить у правильність будь-якої ідеї, він піде за неї на смерть.

Маріатегі був прихильником збереження автономії перуанських соціалістів від Москви, хоча не мав ще що-небудь проти останньої. Виходець із незаможної родини, він тяжко хворів, втратив ногу і помер у віці 36 років – у квітні 1930 року, тоді як повалення диктатури генерала Легії, що відкрила шлях до політичних потрясінь початку 1930-х років, відбулося у серпні 1930 року. Яка доля була б у перуанських соціалістів, якби Маріатегі прожив довше, чи зумів би він створити революційну соціалістичну організацію, що спирається на індіанське селянство чи ні, можна тільки гадати. Без нього Соціалістична партія, перейменувавшись в Перуанську компартію, стала маріонеткою Москви, втратила претензії на самостійність і повністю програла боротьбу за суспільну свідомість апристів.

На відміну від Мароффа і Маріатегі, Айя де ла Торре ідеалізував індіанське селянство і був чужий для індіанської проблеми. Він виступав за все хороше для індіанців, але не бачив у них самостійної сили.

Комуніст Маріатегі був прихильником самобутності Перу і особливої ролі перуанського общинного селянства – іншими словами, народником. Націоналіст Айя де ла Торре став прихильником розвитку капіталізму в Перу. Його націоналізму чужа містика і уявлення про перуанську винятковість. Це – європейський цивільний націоналізм. Перу повинне європеїзуватися – не на поверхні, як зараз, а у своїй основі. Але щоб європеїзуватися, країна повинна перуанізуватися.

На думку Айї де ла Торре, імперіалізм є вищою стадією капіталізму для країн капіталістичного центру. Для відсталих країн він – перша стадія капіталізму. Імперіалізм приносить в Перу техніку і культуру. Це добре і прогресивно. Тут Айя де ла Торре згоден з російськими легальними марксистами 1890-х років.

Але діяльність іноземного капіталу в Перу не повинна бути безконтрольною. Вона повинна спрямовуватися майбутньою прогресивною перуанською державою, що представляє інтереси продуктивних класів – промислових робітників, селян і дрібної буржуазії. Держава повинна гарантувати, щоб негативні сторони розвитку капіталізму не переважували його позитивних сторін.

Айя де ла Торре не дарма проходив школу марксизму. На відміну від більшості сучасних українських націоналістів, він ніколи не вважав питання економіки чимось другорядним. Проблеми Перу мають економічні причини. Вирішення цих проблем теж лежить в економічній площині.

Програма-максимум АПРА, прийнята в грудні 1924 року, вимагала націоналізації землі та промисловості. У своїй промові про програму-мінімум в 1931 році Айя де ла Торре набагато поміркованіший і не вимагає навіть експропріації землі у поміщиків і передачі її індіанцям. Ідейна еволюція Айї де ла Торре і АПРА весь час йшла зліва направо.

АПРА створювалася не як перуанська партія, а як надпартійний рух континентального масштабу. У 1928 році, побачивши, що проект такого руху зазнав невдачі, Айя де ла Торре вирішив змінити його іншим проектом і перетворити АПРА в перуанську партію, здатну боротися за владу в країні. Це стало причиною його розриву з Маріатегі, який був прихильником АПРА як надпартійного єдиного фронту, але вважав, що власне партія повинна ґрунтуватися на чітких соціалістичних позиціях.

У 1920-і роки АПРА – це гуртки емігрантів. Масовою організацією апризм став на початку 1930-х років, коли після падіння диктатури генерала Легія у країні склалася революційна ситуація. Апризм був масовою організацією авторитарного типу, з культом вождя і жорстким проходженням його вказівок. У Айї де ла Торре ніколи не було родини, і він любив говорити «Партія – моя сім’я, а члени партії – мої діти».

АПРА програла президентські вибори 1931 року. До влади прийшов генерал Санчес Серро. У липні 1932 року апристи міста Трухільо підняли повстання, яке було придушене, при придушенні розстріляно 2000 членів партії, яка пішла в підпілля. У 1933 році Санчес Серро був убитий апристом Абелардо Мендосою Лейвою. Саме апризм став масовим народним рухом в Перу, тоді як Перуанська компартія на початку 1930-х років проводила інфантильну ультраліву політику, а з середини 1930-х років перейшла в служіння місцевій «демократичній» олігархії. У той час у країнах Латинської Америки як головний ворог сприймалися англо-американські імперіалісти, тоді як фашистські країни нічого поганого зробити регіону не встигли. Це створювало той парадокс, що прогресивний «військово-соціалістичний» уряд Болівії, який націоналізував нафту, легалізував профспілки і перестав розстрілювати робочих, у зовнішній політиці орієнтувався на гітлерівську Німеччину, а прихильниками «демократії» і «антифашизму» в Латинській Америці були корумповані і диктаторські проамериканські режими місцевої олігархії.

Айя де ла Торре, втім, ніяких симпатій до фашизму ніколи не відчував – на відміну від чималої частини лівих націоналістів Латинської Америки та Азії. Він все більше схилявся в бік буржуазної демократії і вважав, що АПРА повинна прийти до влади тільки мирним шляхом. Але місцева олігархія раз за разом не давала АПРА перемогти на виборах. Чергове повстання апристів у морському порту Кальяо в жовтнi 1948 року розпочалося без відома Айї де ла Торре і проти його волі. Після його придушення партія була в черговий раз заборонена, а Айя де ла Торре був змушений 5 років ховатися в посольстві Колумбії.

На початку 1950-х років Айя де ла Торре робить різкий поворот вправо, виступаючи за підтримку американського імперіалізму у війні в Кореї. Це суперечило не тільки антиамериканізму апризму 1920-х років, але і подальшому гаслу партії «Ні Вашингтон, ні Москва! Тільки АПРА врятує Перу!». В кінці 1950-х років прихильники колишнього антиімперіалістичного курсу відкололися від АПРА і створили т. зв. «Бунтівну АПРА», яка потім перейменувалася в Лівий революційний рух, розгромлений владою при спробі почати партизанську війну в 1963-1965 роках.

У 1979 році 85-річний Айя де ла Торре був обраний головою Установчих зборів. Він планував виставити свою кандидатуру на президентських виборах 1980 року, але помер 2 серпня 1979. На його могилі апристи вигравіювали: «Тут спочиває світло».

Априст Алан Гарсія переміг на президентських виборах в 1986 році. Партія прийшла до влади – через 62 роки після свого створення. Але це вже була інша партія і інший світ. Ніяких радикальних перетворень на користь робітників, селян і дрібної буржуазії Алан Гарсія не провів, а в 1990 році на президентських виборах переміг Альберто Фухіморі, який встановив неоліберальну диктатуру єльциністського типу. У 2006 році Алан Гарсія знову виграв президентські вибори. І з точки зору захисту народних інтересів його друге президентство виявилося ще більш катастрофічним, ніж перше. Як пише російська Вікіпедія, «11 січня 2007 Гарсія зазнав першої великої політичної поразки свого другого президентства, коли його пропозицію ввести смертну кару як покарання для захоплених повстанців з організації «Сяючий шлях» було відкинуто Конгресом. Гарсія обіцяв ввести смертну кару за участь в організації «Сяючий шлях» у 2006 році в ході президентських виборів…

5 червня 2009 року Гарсія наказав поліції і озброєним силам зупинити індіанців Амазонки, які блокували дороги в Багуа. Індіанці протестували проти підписання Аланом Гарсією указів, які дозволяють іноземним корпораціям видобувати нафту в землях індіанців, а також вести видобуток корисних копалин і лісозаготівлі. В результаті дій збройних сил близько 50 індійців загинули і близько двох сотень пропали безвісти.

Так, придушенням індіанців і розпродажем країни іноземному капіталу, закінчилася претензія АПРА перетворити Перу в інтересах трудової більшості перуанської нації.

У той же час діяльність прихильників індіанської самобутності і опори на традиції общинного селянства з «Сендеро Луміносо» (ця організація посилалася на спадщину Маріатегі з більшими підставами, ніж промосковська Перуанська компартія) теж закінчилася катастрофою.

Минуло 90 років, а проблеми Перу, Латинської Америки і всієї капіталістичної світової системи так і не вирішені. Але спроби їх вирішення попередніми поколіннями мислителів і борців потрібно знати, щоб не повторювати старі помилки. Тим більше, що Україна є зараз такою ж країною залежного капіталізму, як і Перу.